Зворотний бік сутіні. Дара Корній

Блакитне небо затуляють темні хмари. Круки: чорні, потворні, кусючі. І вона загублена, і вона чомусь одна в чужому небі…

      Крик підбитого птаха. Останній крик. Голосить душа.

      Небо починає хитатися: вгору-вниз, вгору-вниз. Небо розгойдує зорі. Завиває безжалісно вітер, шматує хмари, роздирає крила. І вже вони їй не коряться, і вона падає вниз… Чорне провалля от-от проковтне її…

      …і ковтає…

      Птаха померла. Її більше немає.

      Обличчям жінки течуть сльози. Вона згадала, вона все згадала. Опадають крила, ридає серце. Вона тремтить, вона – замерзлий кусень льоду, бо вона мертва… Знову мертва… Ноги підкошуються, він хапає її, пригортає до себе. І вона вже не стримується. Бо вона, вона…

      – Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш? Ніколи не дозволю тобі впасти.

      І крізь дощ – його очі. І крізь пелену – його тепло… Чисте небо та чиста криниця.

      Хіба буває кохання колишнім?

      От і маєш відповідь на своє запитання.

      Бо ти так часто питала. Отримуй!

      – Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, – він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.

      І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:

      – А я?

      Бо вона, бо вона…

      Вона все згадала.

      Так. Вона згадала все.

      Згадала себе колишню. Ту Птаху, яка колись кохала не Стрибога, яка кохала свого єдиного і створеного для неї чоловіка.

      Перуна.

      Перуна. Того самого, що… Ні-ні, не так. Він – її чоловік. Перед Сварогом і перед вічністю. Призначений бути завжди їй. Тоді її ще не називали Птахою, Магурою. Тоді вона була великою Славою, дружиною сина Сварога. Дружиною Перуна, Перуницею. Єдиною, коханою, щасливою, досконалою…

      Дивилася зараз у його чисті очі й згадувала.

      Маленький досконалий світ для двох. Світ Оранти, матері Перуна, великої Мокоші, де є він і вона. Де немає більше нікого, де немає зрад, образ. Досконалий світ для досконалості…

      Ще не знала тоді, що все швидкоплинне, бо навіть вічність минає… І вона закінчилася враз. Бо починалося та закінчувалося все війною…

      Так-так, на початку теж була війна. Чорна, небезпечна, підступна. Ні, зовсім не війна між темними та світлими. Світ тільки-но почав розрізняти барви, тобто ніч та день ще не мали певного визначення. То була інша війна, набагато гірша. Війна між хаосом та існуванням… Навчитися бути богом завжди важко. Стати ним – то вже досконалість. Бо ними не народжуються, ними стають. І стають тільки ті, хто заслуговує на це. Інакше… Боги також помирають, коли стають слабкими, надто закоханими і нікому не потрібними. Можливість бути богом – це можливість відбутися, статися, бути… Боротьба – не завжди війна чи завжди війна? Часто запитувала тоді Перуна. Він сумно мовчав. Він уже тоді напевне знав, що їм судилося пережити. Бо…

      Бо зрадник серед своїх знайшовся. І чомусь як завжди той, на кого ніколи б не подумав. Зрадник, що заманив у петлю. «Не завжди ворог є ворогом, а друг – другом», – казав колись Учитель Посолонь. А коли друг стає зрадником, то чи перетворюється