Персонажі. Валерій Гаєвський

е тільки той всесвіт, який подарували нам наші скромні батьки, а й почасти його схожі на бридкого восьминога мрії, котрі тягнуть у темну безодню небуття. Ціна мені у них ніяка, тож він з легким серцем чекає загибелі «нуля», який колись був його старшим братом.

      Втім, я не одразу зрозумів, що наше бідне, однак прекрасне дитинство з якогось часу стало йому кандалами у його примарній погоні за багатством, і навіть у страшних снах не міг уявити собі, що він з корінням вирве ту вкрай вартісну для мене частину мого життя і мене разом з нею.

      Попервах я гадав, що на його кволу заячу душу накладався вплив дружини, бридкого, довготелесого створіння, якій маленька плеската голівка й відсутність будь-яких однак належності до власне жіночої статі надавали схожості з гюрзою, надто, тоді коли вона робили вигляд, ніби промовляє щось неймовірно важливе. Либонь, мій погляд, коли я зупиняв його на ній у такий момент, з головою виказував мене, бо вона із зміїною винахідливістю ліпила з мене у його уяві образ «нуля» – алкоголіка. У той день, коли почала згоряти від тромбозу стравоходу наша мама, настав її зоряний час: я втратив свідомість у відрядженні, і вона оголосила на увесь світ, що алкоголіка і невдаху не слід пускати до її улюбленої свекрухи, яка натоді вмирала у муках в реанімації. Як зараз бачу: потяг «Запоріжжя-Львів» несе мене до Хмельницького, сюрчить мобільник, і я чую голос не брата, а хвостатого створіння: «Мама просила, аби ти не приїжджав». Коли ж я добувся до Старокостянтинова і від завідуючого хірургічним відділенням райлікарні, хирлявого чоловічка з байдужими очима, дізнався, що мамі залишилося мучитися лише кілька днів, то не повірив ні йому, ні тому, у яку пусту й холодну потвору обернувся непомітно для мене мій молодший братик. Наступного дня я вчепився у хірурга мертвою хваткою, обіцяючи йому усі блага світу, і він признався, що є ліки, які свого часу у подібній ситуації врятували життя маршалу Жукову, а на моє запитання: «Чому ж ви не сказали про це моїм родичам?» тихо, але упевнено відказав: «Вони надто дорогі, а по ваших родичах було видно: вони не стануть витрачатися». Не скажу, що то були найгірші дні мого життя, знавав я і більший відчай, але оте раптове перетворення (на моїх очах Олежки, яке навіки роз’єднало наші світи й зробило відмінність між нами величезною, уразило мене непоправно й безповоротно. Я можу так стверджувати, бо відтоді спливло вже чимало років, а я й досі не можу зрозуміти, як може мій молодший братик самовпевнено почуватися у своїй дрібній, майже смішній, мерзоті, наче риба у воді. Власне кажучи, то є не мерзота, а філософія в дії; авжеж, він зі своєю Гюрзою філософствують постійно й живуть відповідно до своєї філософії, живуть з мінімумом протиріч між підказаними пеклом істинами й власними ганебними ілюстраціями до них. До того ж, як виявилося, вони навчилися стояти на своєму так витончено й дохідливо, що майже нікому, окрім мене й старокостянтинівського хірурга, не спадало на думку запідозрити їх у патологічному егоїзмі. Ясна річ, філософствуючи, претендуючи на мудрість безжальної змії, Гюрза, як ніщо й ніхто інший, зробила нас попервах чужими, а перегодом ворогами, одначе братик у тому тандемі не був рабом чи навіть якоюсь мірою залежним від неї – це була з його збоку зрада у цілісному вигляді, самореалізація комплексу Іуди у повному обсязі. У кожному разі, досягнувши повної самореалізації, він вже ніколи навіть не бідкався, не згадував, не мордувався, що десь далеко, чи не у потойбічні, є у нього старший брат з плоті і крові. Братерські кровні узи стали для нього символом недосконалості світу, і коли у річницю смерті матері, приїхавши зі цвинтаря на таксі трішки підпилим на родинне обійстя, я несподівано для себе розповів Гюрзі усе, що про неї думаю, він розпустив руки. Гадаю, він вчинив так не тому, що хотів захистити її зміїну гідність, причина була більш банальною – вони у нього вже давно чесалися на злидаря, алкоголіка і невдаху – «нуля» без думок, мрій, бажань і, звісно, грошей. Йому у голові не вкладалося: як оцей «нуль» може претендувати на половину спадщини, залишеної мамою.

      Перенесемося тепер з жовтня 2015-го (мені невзабарі шістдесят два, йому п’ятдесят п’ять) у рік, скажімо, 1968-й. Невже від нього нічого не лишилося, від того маленького Олежки, який був втіленням дитячої довіри й безпосередності? Дайте-но трішки подумати… Невже це з ми з ним глибокої ночі не можемо вибратися з неосяжного болота за Малим Чернятином, де рибалили на невеличкому, проте глибочезному озерці, чорна вода якого була майже суціль встелена листям й квітками жовтих глечиків. Величезною необачністю було відправлятися туди надвечір, коли болото прокидалося для нічного життя (щось вчепилося на одну з моїх вудок й перед тим, як порвати товсту волосінь, шарпнуло так, що добряче хитнувся човен), однак ми доволі швидко насмикали відерце товстеньких, майже чорних карасів й вузькою, ледве вкритою водою протокою у трясовині добулися до дамби, яка лишилася тут ще від тих часів, коли болото було глибочезним торф’яним кар’єром. Лишилося перетнути через брід зарослий рогозою глибокий рів, котрий відділяв нас від материка, але кожного разу, коли я з тичкою у руках пробував намацати у чорній смердючій воді дно, то сповзав у безодню. Витягував мене відтіль братик, натоді вже міцненький підліток, й ми до третіх півнів бігали по дамбі, аж поки болото таки відпустило нас у село. Бабушка (так по-міському ми називали нашу бабусю) потім скаже: «Він біг поперед