Вбити пересмішника. Артем Чех

ика та однокурсника.

      Заприятелювали Олексій Борисович та Костянтин Гаврилович ще у школі. Вони навчалися у паралельних класах і ніколи не звертали один на одного уваги. Ну Льошка там якийсь, ну Костик, відмінник, лідер, але щоб справа доходила до спільних п'янок або ж рукостискань у коридорах школи – ні. Різні компанії, та й жили у різних мікрорайонах. Так було аж до десятого класу. А у десятому класі на початку березня в учительській вивісили оголошення, мовляв, школа велика, тут тобі і «А», і «Б», і «В», і математичний, і правовий клас, і економічний коледж на вечірньому, так що давайте, хлопчики-дівчатка, якщо ви маєте у собі талант, до дня народження нашого славного Кобзаря (хай буде пам'ять його оспівана у віках) підготуйте віршики власного виробництва, тільки, будь ласка, не як того року, коли Романенко зримував «митець» із самі знаєте чим.

      На всю школу талантів виявилось троє. Костик Треплівський з 10 «Б», Олексій Тригоренко з 10 «Г» та Надійка Співорук з п'ятого класу. Втім, з Надійкою була якась темна історія – у неї мама була вчителькою української літератури у сімнадцятій школі, ще й якась другосортна поетка – друкувалася в альманаху «Крила нашого краю», так що талантом там і не пахло, але зробимо скидку – дівчинці дев'ять років, нехай уже.

      Коли Олексій та Костик відчитали свої вірші, їх було запрошено на фуршет, який влаштував директор школи Бізон. Бізя. Чому Бізя – досі невідомо. Таке прізвисько він отримав ще у вісімдесят п'ятому, коли тільки прийшов до школи.

      На фуршеті окрім крем-соди хлопцям дозволили нарівні з учителями випити й по стаканчику вина. Надійку теж запросили, але вона швидко наїлася торта, обригалася, і її відправили додому. Костик з Олексієм розговорилися, і виявилося, що спільних тем у них значно більше, ніж розбіжних. Обидва відмінники, не люблять гучних компаній, знову ж таки олімпіади з літератури, найкращі твори у класах, призові місця на конкурсах. Навіть дивно, що жодного разу ніде не пересікалися.

      – Ну, тепер уже точно! – сказав Костик Треплівський.

      – Точно! – підтвердив Олексій Тригоренко.

      Хтось із вчителів подав знак, мовляв, побалували малих, треба й самим відпочити. Хлопців відпустили на всі чотири, і вони пішли до «Ластівки» допивати за знайомство.

      З того часу вони стали добрими приятелями. Для дружби їм не вистачало ну зовсім трішечки – відвертості.

      Закінчивши школу, приятелі вирішили вступати до одного вузу. На філологічний. До вступних іспитів вони готувалися разом. Нерідко Треплівський приходив до Тригоренка, вони заварювали шестилітровий самовар чаю, барикадувалися у кімнаті Олексія й наполегливо працювали. Начитували один одному диктанти, читали та перечитували українських та російських класиків, критику, завчали вірші Сосюри та поеми Франка, в ролях читали драми Лесі Українки, Старицького, Карого.

      А одного разу навіть поцілувалися. Ненароком. Зовсім ненароком. Проте одразу обтерли рукавами губи й навіки забули згадувати про цей казусний інцидент.

      Поступили вони на один курс. Костя, щоправда, на платний – недобрав усього два бали. Зрізався на історії України – заплутався у гетьманах, Лівобережну Україну назвав Правобережною, Полуботка сплутав з Орликом. Тригоренко довго втішав Треплівського, годував його коньяком, а екзаменаторів називав екзекуторами та профанами.

      – Тільки все одно я пишу краще за тебе, – сердито гавкнув Костя Олексію й відключився.

      Тригоренко образився, але промовчав, тим більше – що візьмеш з п'яного, може, йому наболіло. Як він не виправдовував приятеля, але осад залишився. Навічно.

      Почалися навчання. Безкінечні будні студентського життя вимагали багато часу, сил та енергії, проте на писання час теж залишався. І Тригоренко, і Треплівський друкували свої вірші та короткі оповідання у студентській газеті, ходили до різноманітних літературних гуртків, виступали на поетичних вечорах, відправляли свої опуси до журналів.

      На третьому курсі і Олексій, і Костя ще спілкувалися, але шляхи їхні потроху розходилися. Нові компанії, знайомства, а між тим у відносинах двох приятелів завівся вертлявий глист – негласна конкуренція, що плавно переростала у творчу заздрість. Якщо Тригоренко намагався придушити цього глиста у зародку, то Треплівський потай від усіх і навіть від себе підгодовував його все новими і новими порціями даремних образ.

      На п'ятому курсі Тригоренко познайомився з Веронікою, високою брюнеткою з хворобливими очима. Вона навчалася на історичному й у вільний час сиділа за гончарним кругом – ліпила глечики, тарілки та кухлі. Кілька разів Олексій сходив з Веронікою до театру, також вони відвідали краєзнавчий музей та філармонію. Якось після кіно вони забігли до загсу й подали заяву. За три тижні розписалися, й Вероніка, прихопивши історичні мапи, кілька книжок та гончарний круг, переїхала до Олексія. Олексій же, закінчивши інститут, став Олексієм Борисовичем. Він влаштувався учителем української мови, вчив дітей любити та плекати, сам же у проміжках між перевірянням зошитів і приготуванням їжі для себе та непристосованої до життя дружини писав новели та оповідання. Переважно це були прості побутові замальовки, але зі своїм, як кажуть, стрижнем,