Микола Вінграновський. Мирослав Лазарук

кожного сеансу ми поверталися із залу до кабінету Василя Івановича, де вже очікували нові шанувальники. Треба було бачити, як зустрічав їх Микола Степанович, – ніби найрідніших, давно знайомих. Із багатьма подовгу спілкувався, розпитував про все на світі. Пам'ятаю, як до нас підійшли поет Борис Бунчук, критик і літературознавець Віктор Косяченко, режисер Василь Селезінка. Ці імена Вінграновському були знайомі. Та зустріч у кінотеатрі викликала багато запитань, емоцій, хвилювань. Відтак, після моїх наступних зустрічей з Миколою Степановичем він обов'язково перепитував мене про цих людей, інших знайомих йому чернівчан. Він охоче дарував свої книги з автографами, так само радісно приймав їхні подарунки. Це був особливий ритуал. Письменник понад усе шанував подаровані книги, перечитував їх, відгукувався.

      Перший, завше найважчий, день усі ми гуртом відбули на славу. Після нелегкої дороги з Києва я гадав, Микола Степанович забажає усамітнитися, щоби відпочити. Та він був ще бадьоріший, піднесеніший, ніж зранку. Продовжували спілкування з гостями прямо в кінотеатрі, де буковинські майстрині на чолі з дружиною Василя Івановича Оксаною влаштували справжнісіньку виставку кулінарних шедеврів, аж до вишуканих гуцульських і буковинських страв. Директорський кабінет ледве вміщав усіх бажаючих поспілкуватися з Вінграновським і Ткачем. Буковинську інтелігенцію представляли письменники Віталій Колодій, Борис Бунчук, Володимир Вознюк, Віктор Косяченко, професор університету Надія Бабич, режисер телебачення Василь Селезінка, педагоги, художники, просто шанувальники поетичного слова.

      Чи не єдина обставина, а саме історичний матч у Лізі чемпіонів київського «Динамо» із московським «Спартаком», трішки обмежувала нас у часі. Бо Микола Степанович виявився затятим уболівальником столичної команди. Про це він мені сказав завчасно. І ми домовилися дивитися матч разом у його готельних апартаментах, при цьому не ображаючи гостинних господарів, які потрудилися на славу.

      Тим часом вечірка тривала. Після кількох тостів-вітань на адресу гостей, як це заведено на Буковині, слово надали Миколі Степановичу. Він попросив, чи не можна говорити сидячи. Обвів усіх трохи примруженими під густими бровами очима, повеселішав і сказав:

      – Та що це ми так усе сурйозно та сурйозно, ніби нам нема про що по-людськи поговорити. Га, Мишо? – Він звернувся до Ткача, і той зніяковіло погодився:

      – Миколо, та я не проти. Нехай!

      – Краще я вам розповім, але так коротко, про те, як ми працювали над картиною Довженка та його дружини Юлії Іпполітовни Солнцевої (він вимовив це ім'я з особливою урочистістю й по-російськи) «Повість полум'яних літ», в якій я грав українського солдата Івана Орлюка. До речі, фільм Юлія Іпполітовна знімала вже без Олександра Петровича, бо він 25 листопада 1956 року помер. Я встиг повчитися в нього рік після того, як він забрав мене з Київського театрального інституту в Московський кіноінститут, де читав лекції