Микола Гоголь. Леонід Тома

держави. Потім був знищений кочівниками. А в ХV – ХVI століттях, коли більша частина України входила в Польсько-Литовську державу, Миргород був уже відомий як місто. З 1575 року, за свідченням історика Бантиш-Каменського, Миргород був визначений у Польсько-Литовській державі центром адміністративного округу в середній течії Хоролу і Псла. Округ був бунтівний і непокірний, де «низовые козаки бунтуютца». Наприкінці ХVI – на початку ХVIІ століття мешканці міста брали активну участь у народних повстаннях під проводом Павлюка і Остряниці. Це пізніше ввійде в художнє тло творів М. В. Гоголя на українську тематику.

      У роки визвольної війни українського народу 1648—1654 років. Миргород – полкове місто. Тут у липні 1650 року Богдан Хмельницький вів переговори з послами російського царя. Влітку 1695 року миргородці у складі військ Петра І штурмували Азов, відзначились при взятті фортець Кизи-Кермен і Тамані, де, як говориться в «Літописі Самовидця», «полковник миргородський Данило Апостол – паче прочих показал храбрость». Миргородський полк також брав участь у Північній війні.

      Історичне минуле рідного краю приваблювало Гоголя з юних літ. Його листи по закінченні Ніжинського ліцею повні прохань до рідних збирати стародавні рукописи, він згадує навіть про наконечники стріл, яких доволі знаходили у Пслі, його цікавлять «часи гетьманщини». Уже в перших главах незакінченого історичного роману «Гетьман», розповідаючи про національно-визвольну війну українського народу, Гоголь згадує Миргород і Комишню, Лубни і Лукомль, Лохвицю і Ромоданівський шлях. Його героями виступають ватажок козацьких низів миргородський полковник Глечик, сповнений відваги і самопожертви молодий сотник Тарас Остряниця, нескорений бандурист і козацька дочка Галя.

      Вразливий Гоголь мав досить матеріалу для зображення найбільших порухів людської душі. У листі до матері він зізнається, що розповідь про Страшний суд так жахливо і разюче вплинула на нього, що це навернуло його «до самих високих думок».

      …Одного разу, коли на Василівку опускались сутінки, Микоша притиснувся у куточку дивана і серед повної тиші прислухався до стуку довгого маятника старовинного стінного годинника. У вухах шуміло, здавалось, щось насувається. Стук маятника був стуком часу, що відходив у вічність. Раптом слабе нявкання кішки порушило зловісну тишу. Кішка, нявкаючи, скрадалась до заціпенілого Микоші. Вона йшла, потягуючись, а м’які лапи тихо постукували об підлогу кігтями і зелені очі світились недобрим світлом. Микоші стало зо всім моторошно. Він виліз на диван і притиснувся до стіни.

      – Кицю, кицю, – покликав він і, схопивши кішку, побіг у сад, де кинув її у ставок. Вона намагалася випливти, а він відштовхував її палицею. Хлопчик тремтів від страху і в той же час відчував якесь задоволення, помсту за свій переляк. Але коли вона втонула й останні кола розійшлися по воді, а потім запала гробова тиша, йому стало до сліз жалко «киці». Йому здавалося, що він утопив людину. Микоша страшно плакав, поки батько,