Співомовки. Степан Руданський

/title>

      Вір не вір, а не кажи: «Брешеш»

I

      Народився я на світ,

      Як їдного рання

      Моя ненька забагла

      Шпаків на снідання.

      А я, хлопець-молодець,

      Пожалував мами,

      Серед лісу відпитав

      Дупло зі шпаками.

      В дупло руку — не йде,

      Голови не впхаю,

      Сюди-туди край дупла —

      Та й сам улізаю.

      Ходжу голий по дуплі…

      Шпаченят до ката!

      Я в пазуху й загорнув

      Тії шпаченята.

      Вилізати б, так не то!…

      Я й домудрувався,

      Лиш сокиру притащив,

      З дупла прорубався.

      Гиц із дуба на коня!

      Кінь собі брикає,

      А сокира моя все

      Зад йому рубає.

      Нагадався за сім миль,

      Назад подивився,

      А у коня, як на сміх,

      Лиш перед лишився.

      Я і взявся йому зад

      З верби підправляти,

      І підправив, та й заліг

      На годинку спати.

      А кінь ходить по траві,

      І перед пасеться,

      А зад росте та й росте,

      Аж до неба пнеться.

      А для моїх шпаченят

      Того було й треба —

      Додряпались по вербі

      До самого неба.

      Пробудився — до шпаків —

      Та де вже до ката!…

      Аж на небі половив

      Свої шпаченята!…

      Ото знову до верби!

      А верба й пропала,

      Бо коняка напаслась

      Та й, знать, побрикала.

      Щастя тілько, що святі

      Не горшки ліпили,

      Але якось на той час

      Гречку молотили.

      Розказав я їм біду,

      Випросив полови

      Та з полови ізсукав

      Мотуз прездоровий.

      Вп’яв до неба та й униз!

      Мені й горя мало!…

      Аж до низу на сім миль

      Мотуза не стало.

      Згори й кажуть, що скачи!

      Але я не хочу,

      Що вгорі собі урву,

      То внизу надточу.

      І спускаюсь собі вниз,

      Мало й остається,

      Ще б урвати кілька раз,

      А мотуз не рветься.

      І висів я кілька літ,

      Мамина дитина,

      І висохла, як дупло,

      Уся середина.

      А рій якось пролітав

      Та туда й забрався,

      Наніс меду, щільників,

      Розхазяювався.

      Наніс меду кілька пуд,

      Ну його з бідою!…

      Мотуз рветься — я в багно

      Чуть не з головою.

      А тут якось по багні

      І качка ходила,

      На чуприну набрела,

      Гніздо собі звила.

      Яєць много нанесла.

      За дітей помовка,

      Аж нечистая несе

      Голодного вовка.

      Та фурнула з голови,

      А той завинувся,

      Поїв яйця та й на чуб

      Хвостом обернувся.

      А я за хвіст: «Гуттю-га!»

      А вовк налякався

      Та як скочить — я і — гоп!

      На світ показався!

II

      І ото вже я підріс,

      Літ десяток було;

      Дід ходив ще без штанів,

      А батька й не було.

      То, бувало, коли хто

      В гості запрошає,

      То дід сяде на полу

      Та мене й питає:

      «А хто ж, сину, піде з нас?»

      То я його гладжу:

      «Та хто б, — кажу, — не пішов,

      Все