Куліш у пеклі. Пантелеймон Куліш

>

      Куліш у пеклі (Староруська поема Панька Небрехи)

      1. Заспів

      І

      Усім лучалось нам чувати

      Не раз між людьми, та й не два,

      Чи то й написане читати

      Про пекло й про його дива.

      Гомер, Віргілій, Котляревський

      Співали про той мир мертвецький,

      А Дант — мов на Дону там був.

      Ще якось і в чистець пробрався

      І в рай за дівчиною вгнався,

      Та ба! там гарбуза здобув.

      ІІ

      Мені, Небресі, зась плескати

      Про те, чого не бачив сам,

      Шкода про те оповідати,

      Що в пеклі діється і там,

      Де наші очі ледві бачать,

      Як душі зорями маячать,

      Но, сам Куліш мені не дасть

      Про все те страхіттє збрехати,

      Якого мусив він дознати

      Через людську, мовляв, напасть,

      ІІІ

      Оце ж про все, чого мій любий

      Тезко Олелькович дознав,

      Як до останньої вже згуби

      Лукавий мир його загнав,

      Тепер вам певно слебезую

      І правду безо лжі ясую:

      Бо з пекла він живий вернувсь,

      Протей брехливого народу,

      Що не збрехав ні слова зроду

      Про добре й зле, чого здобувсь.

      ІV

      Він був із пекла геть ізнявся

      Над передвічну дику тьму,

      Аж се Ілля святий озвався

      І громом загримів йому

      Віддалеки над головою:

      Коли не надишся стрілою

      Летіти в пекло сторчкака,

      Як ті, що тільки молитвами,

      А не спасенними ділами

      Заломлють попа й дяка.

      V

      Вертайсь додому і, що знаєш,

      Що думаєш, кажи, як єсть, —

      Не так як у брехак читаєш, —

      Хоч би тобі за правду й смерть

      Від злюк у вічі зазирала,

      Хоч би й Москва на тебе встала

      І рідна предківска земля…

      Дурницю мусиш занедбати

      І на лукавих не вважати,

      Яка б ні лучилась пеня.

      VІ

      Що я книші святим розвожу

      І торохчу своїм возком,

      Дак се храню я правду божу,

      Щоб злюки хитрим язиком

      Її в брехню не повернули

      Да про страшний суд не забули,

      Що буде всіх людей судить.

      Оце ж і знай, що я громами

      Тебе від них та блискавками

      За правду буду боронить?

      VІІ

      Під сими ж то запевненнями

      Почув Панько пророчий глас

      І голубиними крилами

      Вернувся дух його до нас.

      Тепер шкода його судити

      Міносу да хвостом крутити:

      Нічого не боїться вже, —

      Бо торохтюча колесниця

      Його від кривди стереже.

      2. Пісня перва

      І

      Куліш завзятий був писака,

      В шпаргалках, мов та миш, довбавсь.

      Що коїв лях і гайдамака,

      До всього пильно доглядавсь.

      Ще ж завела його охота

      Писати всячину й про чорта

      Та й про богів оповідав.

      «Боги, — рече, — пішли з героїв,

      Преславних душогубством воїв,

      Що й дідько б ради їм не дав».

      ІІ

      Таки Панько писав-проводив

      І всіх чортів письмом дрочив.

      З писаками ніже не ладив

      За їх героїв і богів,

      Бо душогубство прославляли

      І до богів за темні хмари

      Драбину строїли собі,