Одержима . Леся Українка

/p>

      ОДЕРЖИМА

      Драматична поема

      I

      Берег понад озером Гадаринським[1]. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег.

      Mipіам, «одержима духом», в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині.

      Міріам.

      Він там, він все сидить так нерухомо,

      як те каміння, що навколо нього.

      Над ним — мені здається, я те бачу, —

      нависли думи хмарою важкою,

      от-от з них стрілить ясна блискавиця

      і цілий світ осяє. Ох, коли ж,

      коли вона розіб’є темну хмару?

      Хоч би мене убила блискавиця,

      я прагну, прагну, щоб вона злетіла,

      щоб хоч на мить чоло те просіяло.

      Годівлю дав юрбі, тілам і душам,

      всім дав спокій, а сам у сій пустелі

      пасе думок отари незчисленні.

      Нема їм впину, а йому спочинку…

      Який він одинокий, боже правий!

      Невже йому не можна помогти?

      Невже він завжди буде одинокий?

      «Месія прийде в славі світ судити» —

      так сказано в пророцтві, більш нічого.

      І правда, й милосердя — все для світа,

      а для Месії що? Чи тільки слава?

      «Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,

      мир буде на землі і щастя в людях…»

      А для Месії? — знову «слава в вишніх»?

      І тільки слава? О, яка ж то кара

      Месією, що світ рятує, бути!

      Всім дати щастя і нещасним бути,

      нещасним, так, бо вічно одиноким.

      Хто міг би врятувать його самого

      від самотини, від страшної слави?

      (Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь).

      Чого ж се я слідом за ним блукаю?

      Чого? Сама не знаю. Певне, дух

      мене сюди завів на певну згубу.

      Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще,

      ніж в іншім місці. Я загину тут,

      я вигострила погляд у пустині,

      мов соколиний зір, — все виглядала,

      чи він хоч не подивиться на мене?

      Не подивився і не обернувся…

      Занадто вже буйна була надія!

      Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!

      (Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів).

      Про се співати можна, а сказати

      слів не стає.

      (Співає знов).

      Яка була юрба

      за ним, як він ходив по Галілеї[2].

      І кожний встиг торкнути хоч одежу,

      хоч край плаща Месії, тільки я

      торкнути не посміла, бо нічого

      просить не мала в нього: ні здоров’я,

      ні страви на безхліб’ї. Я не знаю,

      чого я йшла з юрбою…

      (Співає знов).

      Він нікому

      не відмовляв потіхи і поради.

      Кому що бракувало, він давав.

      (Співає).

      А що ж мені бракує? О Месіє,

      ти, може, знаєш?!

      Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею.

      Месія.

      Знаю, Міріам!

      Міріам (жахнулась).

      Учителю!

      Месія.

      Не бійся, жінко, спокій

      я хочу дать тобі.

      Міріам.

      О, я не хочу,

      не хочу я спокою!

      Месія (лагідно і разом суворо).

      Міріам,

      Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш?

      Спокою прагне всякий.

      Міріам.

      Але ти,

      учителю, покинув той спокій,

      що був у тебе в тихім Назареті[3].

1

Гадаринське озеро — біля міста Гадари (сучасна назва — Мукса) в Палестині.

2

Галілея — північна частина Палестини.

3

Назарет — невелике місто в Галілеї, в якому, за євангельською легендою, провів дитинство Христос.