Загадки. Леонід Глібов

      * * *

      Бачить – не бачить,

      Чути – не чує,

      Мовчки говорить,

      Дуже мудрує.

      Часом захоче —

      Правди навчає;

      Іноді бреше,

      Всіх звеселяє.

      Люба розмова, —

      Будемо, діти,

      З нею довіку

      Жити-дружити.

      Хто ж то такая

      В світі щаслива,

      Мудра, правдива

      І жартовлива?

      Як не вгадали,

      Стану в пригоді:

      Річ коротенька —

      КНИЖКА та й годі.

      * * *

      Котилася тарілочка

      По крутій горі,

      Забавляла любих діток

      У моїм дворі.

      Нам тієї тарілочки

      Чому не любить —

      Хорошая, золотая

      І як жар горить.

      Прийшла баба – сама чорна,

      І чорний жупан, —

      Заховала тарілочку

      У синій туман.

      Постихалі співи й жарти

      У дворі моїм;

      Золотої тарілочки

      Стало жаль усім.

      Зачинився я у хаті,

      У віконці став

      І про тую тарілочку

      Співати почав:

      «Туманочку, туманочку!

      Поклонись зорі,

      Покоти нам тарілочку

      По нашій горі…»

      Де не взявся із-за лісу

      Невідомий птах,

      Довгохвостий, гостроносий,

      На восьми ногах.

      Тільки став я приглядаться —

      І що, і відкіль,

      А він зразу розігнався —

      І в вікно сусіль…

      Я – на піч та у куточку

      Зігнувсь, притаївсь

      І, щоб птах той не надибав, —

      Ряденцем укривсь.

      Навіжений птах літає,

      Не найде ніде

      І тонесенько виводить:

      «А де дідок, де?»

      Закричав горлатий півень

      І прогнав мій страх,

      Я зрадів – і не побачив,

      Де той дівся птах.

      Золотую тарілочку

      Всі знають давно:

      То на небі СОНЦЕ ясне,

      На весь світ одно.

      Чорна баба – нічка темна:

      Із давних-давен

      Покриває все на світі,

      Як погасне день.

      Заховався, шуткуючи,

      Дідусь-господар,

      Щоб не зразу догадались,

      Що той птах-КОМАР.

      * * *

      Скажу ще загадку таку:

      У ночвах переплив я річку

      І у долинці на піску

      Побачив хатку невеличку.

      Без вікон хатка, без дверей, —

      Як не мудруй, не можна влізти;

      Вона ж повнісінька людей,

      А ласощів – не переїсти!

      Ну, як би так мені туди?

      Хоч би ж тобі де-небудь щілка…

      Я і туди, я і сюди —

      Ніяк: ні зверху, ні з причілка.

      Дивлюсь – з лози іде Різак, —

      Його мале й велике знає:

      Сокири нашої свояк,

      По всіх усюдах він буває.

      Побачив, що я там ходжу:

      «Чого, – питає, – тут никаєш?»

      «Ох, мій голубчику! – кажу, —

      Нащо питаєш? Либонь, знаєш».

      Він цюк – і хатку розрубав.

      «Ну, – каже, – лізь, щоб не кортіло!»