Іван Вишенський. Іван Франко

ан Вишенський

      Присвячую А. Кримському

      І

      Мов зелена піраміда

      на хвилястім синім полі,

      на рівнині лазуровій

      велетенський ізмарагд, —

      так облита дивним морем,

      під безхмарим, теплим небом

      зноситься, шумить, пишаєсь,

      спить Афонськая гора.

      Спить? Та ні! Природа-мати

      ненастанно тут працює,

      ненастанно строїть, башіть

      ту пестіечку свою.

      Унизу, де з хвиль кипучих

      гранітові сірі скали

      гордо, просто вгору пнуться —

      стіни, колоси, стовпи, —

      там внизу музика дика

      не вгаває на хвилину,

      б'ються хвилі о каміння,

      бризка піни срібний вал.

      А вверху хребти гірськії,

      віковим покриті лісом,

      вічну, тиху пісню грають

      у задумі без кінця,

      Та, проте, гора дрімає;

      день і піч пливе над нею

      мов рожева легка хмара,

      крику, гомону її о чуть.

      Хоч повзуть тут скрізь по горах

      стежечки, немов гадюки,

      то, проте, не оживляє

      їх розмова, спів, ні сміх.

      Хоч розсипані по горах,

      по лісах, ярах і скелях,

      по полянах пречудових

      і оселі, і хатки, —

      то, проте, тиша глибока

      заляга на тих оселях

      і лежить печать мовчання

      на сотках старечих уст.

      Скрізь тиша, і скрізь мовчання,

      сірий одяг, хід повільний,

      і худі, попурі лиця,

      непритомний, сонний вид.

      Тричі лиш на день по горах

      пролупає голос дзвонів,

      мов проквилить над горою

      стадо дивних лебедят.

      Плачуть жалібно ті дзвони,

      мов нарікання, докори

      на людей, що замертвили

      пречудовий сей куток.

      Що гніздо думок високих,

      школу поривів геройських,

      пристань для орлів змінили

      на сумну тюрму для душ.

      II

      На Афоні дзвони дзвонять

      у неділю по вечірні;

      починав Прот великий,

      окликавсь Ватопед.

      Далі зойкнув Есфігмену,

      загудів Ксеропотаму,

      там Зографу, далі Павлю,

      розгудівся Іверон.

      Покотилися по горах

      ті ридання металеві,

      окликаєсь кожда скеля,

      кождий яр і кождий скит.

      І вторують їм зітхання,

      і руді хрестяться руки,

      і несеться тихий шепіт:

      «Cо святими упокой!»

      Ті ридання металеві —

      знак, що хтось розстався з світом, —

      тут нікого не тривожать:

      се щоденна новина.

      Чи то скитник вмер у скиті

      так, як жив, — самотній, тихий, —

      і про смерть його дізнались

      аж у кілька день пізніш —

      тим дізнались, що покійник

      не явився в монастир свій,

      не приніс свою роботу,

      бобу пригорщі не взяв?

      Чи то вмер чернець у кельї,

      пишучи святую книгу,

      мінею, та кіноваром

      в’язні титли красячи?

      Чи то вмер послушник смирний —

      пан колись, чи князь, чи вояк,

      але тут віддавна в кухні

      монастирській послугач?

      Чи то вмер якийсь достойник,

      еромонах чи ігумен —

      тут усім однака шана:

      «Cо святими упокой!»

      Чи то, врешті, хтось живий ще

      сходить