Давня казка. Леся Українка

>

      ДАВНЯ КАЗКА

      «Може б, хто послухав казки?...»

      Може б, хто послухав казки?

      Ось послухайте, панове!

      Тільки вибачте ласкаво,

      Що не все в ній буде нове.

      Та чого там, люди добрі,

      За новинками впадати?

      Може, часом не завадить

      І давніше пригадати.

      Хто нам може розповісти

      Щось таке цілком новеє,

      Щоб ніхто з нас не відмовив:

      «Ет, вже ми чували сеє!»

      Тож, коли хто з вас цікавий,

      Сядь і слухай давню казку,

      А мені коли не лаврів,

      То хоч бубликів дай в'язку.

      І

      Десь, колись, в якійсь країні,

      Де захочете, там буде,

      Бо у казці, та ще в віршах,

      Все можливо, добрі люди;

      Десь, колись, в якійсь країні

      Проживав поет нещасний,

      Тільки мав талан до віршів

      Не позичений, а власний.

      На обличчі у поета

      Не цвіла урода гожа,

      Хоч не був він теж поганий, —

      От собі — людина Божа!

      Той співець — та що робити —

      Видно, правди не сховати,

      Що не був співцем поет наш,

      Бо зовсім не вмів співати.

      Та була у нього пісня

      І дзвінкою, і гучною,

      Бо розходилась по світі

      Стоголосою луною…

      І не був поет самотнім, —

      До його малої хати

      Раз у раз ходила молодь

      Пісні-слова вислухати.

      Теє слово всім давало

      То розвагу, то пораду;

      Слухачі співцю за теє

      Ділом скрізь давали раду…

      Що могли, то те й давали,

      Він зо всього був догодний,

      Досить з нього, що не був він

      Ні голодний, ні холодний.

      Як навесні шум зелений

      Оживляв сумну діброву,

      То щодня поет приходив

      До діброви на розмову.

      Так одного разу ранком

      Наш поет лежав у гаю,

      Чи він слухав шум діброви,

      Чи пісні складав — не знаю!

      Тільки чує — гомін, гуки,

      Десь мисливські сурми грають,

      Чутно разом, як собачі

      Й людські крики десь лунають.

      Тупотять прудкії коні,

      Гомін ближче все лунає,

      З-за кущів юрба мисливська

      На долину вибігає.

      Як на те ж, лежав поет наш

      На самісінькій стежині.

      «Гей! — кричить він. — Обережно,

      Віку збавите людині!»

      Ще, на щастя, не за звіром

      Гналася юрба, — спинилась.

      А то б, може, на поета

      Не конечне подивилась.

      Попереду їхав лицар,

      Та лихий такий, крий боже!

      «Бачте, — крикнув, — що за птиця!

      Чи не встав би ти, небоже?»

      «Не біда, — поет відмовив, —

      Як ти й сам з дороги звернеш,

      Бо як рими повтікають,

      Ти мені їх не завернеш!»

      «Се ще также полювання, —

      Мовить лицар з гучним сміхом. —

      Слухай, ти, втікай лиш краще,

      Бо пізнаєшся ти з лихом».

      «Ей, я лиха не боюся

      З ним ночую, з ним і днюю;

      Ти втікай, бо я, мосьпане,

      На таких, як ти, полюю!

      В мене рими-соколята

      Як злетять до мене з неба,

      То вони мені вполюють,

      Вже кого мені там треба!»

      «Та який ти з біса мудрий! —

      Мовить лицар. — Ще ні разу

      Я таких, як ти, не бачив.

      Я тепер не маю часу,

      А то ми б ще подивились,