Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик

набереш зі стогу сіна, щоб удруге не їхати… Зрозумів?

      – Зрозумів, мосьпане, – схилив голову Івась.

      – Та не барися! Щоб до смерку повернулися!

      – Та вже ж, мосьпане…

      – Ну, збирайтеся!

      3

      Збирався Івась і справді недовго. Не знати чому, літав мов на крилах. У ящик саней наклав сіна, кинув рептух оброку для коней, з комори виніс не торбину, як казав господар, а добрячий міх борошна, сулію олії, а з льоху – лантух буряків та капусти. В торбину поклав дві хлібини, шматок сала та ще одну – собі та Катрі на обід. А до всього – додав вузлик солі. Прикрив усе це сіном, у передку прослав попону, в оплені вставив довгі дубові рожни, побіля них поклав рубель, вила, сокиру – і рушив з двору.

      День був сонячний, морозний. Дорога простяглася прямо на південь – понад Сулою, через Терни та В’язівок. Пухкі глибокі сніги, що випали недавно, сліпили очі. Застояні коні, раді, що вирвалися на волю, без батога і понукань шпарко мчали по вузькій, пробитій серед заметів дорозі.

      Івась зав’язав віжки за рожен, дістав з торбини хліб та сало, покраяв на шматки, торкнув Катрю за плече.

      – Їж! Дорога далека!

      – А ти?

      – І я.

      Ще теплий, свіжоспечений хліб та мерзле сало так і танули в роті. Незчулися, як півхлібини не стало.

      – Заморили черв’яка – тепер і їхати можна, – сказав Івась, зав’язуючи торбину. – Но, коники! Но-о!

      Скрипів під полозками сніг, мелькали кінські ноги та довгі розвіяні хвости, свистів настояний на міцному морозі пекучий зустрічний вітерець. З Тернівської гори до воркітливого влітку, а тепер приметеного білим саваном Булатця злетіли, мов на крилах, і помчали прямо лугами, навпростець, до зеленого бору.

      Там Івась натягнув віжки, зупинився, дав коням оберемок сіна.

      – Злазь, Катре! – І, схопивши до рук сокиру, попрямував до купи бурелому. – Наберемо для матері дров!

      Він розстебнув свитку, поплював на долоні і заходився біля сухої сосни, вивернутої з корінням. Працював без спочинку – аж лоб змокрів. Зате на санях швидко виросла чимала купа смолистих рубанців, які він туго прикрутив вірьовкою до полудрабків.

      – Ну, от – не з порожніми руками прийдемо, – і вмостився в передку саней. – Буде чим протопити в хаті…

      Катря сіла поруч, прикрила попоною коліна.

      – Дякую, Івасю… Який ти хороший, їй-богу!.. Такого б мені брата!

      Івась широко усміхнувся. Вйокнув на коней.

      – А може б, чоловіка? Га? – І раптом лівою рукою обняв її за плечі і пригорнув до себе.

      Дівчина запручалася, невеличкими кулачками замолотила його в груди і в спину – аж загуло. Але парубок притискував її все дужче.

      – Пусти! Задушиш, ведмідь ти клишоногий! – крізь сльози заблагала Катря. – Мені ж боляче!

      Івась розслабив руку. В ту ж мить дзвінкий ляпас огрів його по щоці – аж виляск пішов лісом. Це було так несподівано, що він мимоволі потягнув віжки. Сани зупинилися! І тут він відчув, як другий ляпас опік і другу щоку.

      – Ти що – здуріла? Я ж пожартував!

      – І