Чумацький шлях (збірник). Володимир Малик

сина Хуржиків. Ой, заплутають вони її! Відчуває серце – не добром усе це скінчиться. Не добром! Ославлять на всі Лубни – і виженуть, мов собаку! Що тоді, Катре? Як жити? Що буде з нею самою, з матір’ю?

      Раптом почула, що поряд хтось присів. Підвела голову, глянула – Івась. Як завжди, у своїй незмінній розхристаній свитині, шапці-бирці та зашкарублих ялових чоботях – видно, з хазяйської ноги.

      – Ось і я! – промовив він стиха. – Не забарився – все попорав. А Хуржик однак не хотів відпускати, та я сказав йому: «Не пустиш – однак піду, але вже назовсім! Не тільки світу, що в вікні…» Відразу пом’якшав і відповів: «Ну, йди вже, йди!.. Та повертайся завидна!» І чого він став такий лютий, немилосердний? Ніби ґедзь який укусив його!

      Катря несподівано уткнулась обличчям йому в плече – заплакала. Івась оторопів.

      – Ти чого? Перестань! Люди ж дивляться!

      Ніхто на них не дивився, але людей довкола справді було багато, і Івась трохи відсунувся від дівчини.

      Катря рукою витерла на обличчі сльози.

      – Нічого, Івасю, ти не знаєш!.. – прошепотіла сумно.

      Івась стиснув у своїй гарячій долоні її холодні пальці.

      – А що я повинен знати?

      Катря вивільнила руку.

      – Довго розповідати.

      Івась надув губи.

      – Як довго, то й не починала б… А почала – розповідай!

      – Тут, на людях, та й ще коло церкви, не хочу. Ходімо куди-небудь!

      – Ну, ходімо! – Івась устав. – Якщо хочеш, покажу тобі козацьку фортецю та Сулу.

      Вони перейшли на ярмарковий майдан, добралися по Пирятинській над гору і ступили на перекидний міст, що з’єднував місто з фортецею. Звідси відкривалися засніжені засульські далі та Засулля з Солоницею. Над Сулою, за гаєм, блищала проти сонця гола Лиса гора. Попереду, на горбі, вивищувалася полкова козацька фортеця.

      Влітку тут, мабуть, було гарно, але зимовий краєвид був білий, згладжений, одноманітний і навівав тугу.

      Катря зупинилася на мосту, схилилася на перила і заплакала знову.

      Івась схилився до неї.

      – Ну, що з тобою? Чого ти? Я образив тебе?

      Катря підняла заплакані очі, крізь сльози усміхнулася.

      – Ні, ти мене не образив.

      – То в чім же річ?

      Катря почервоніла.

      – Хуржики пристають – і батько, і син.

      Івась зблід, задерев’янів на виду.

      – Хуржики? І старий, і молодий? Та пошли ти їх до чорта!

      – Легко тобі сказати.

      – Ну, якщо боїшся, то я пошлю! Та ще й не так!

      – А при чому ж тут ти?

      – Як – при чому? Катре! Хіба не розумієш?

      – Не розумію.

      Івасеве обличчя почало поволі рожевіти. Він зніяковіло пробубонів:

      – Ну, я думав, що ти давно здогадалася… Я ж кохаю тебе, Катрусю! Розумієш – кохаю!

      Катря прихилила голову до його грудей, прошепотіла радісно:

      – Голубе мій! І я тебе… Ось тобі хрест! І ніякі хуржики тепер мені не страшні!

      Вона перехрестилася і знову припала до нього. А Івась узяв її голівку в руки і почав цілувати – і в рожеві щічки,