Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк

авалося, що вона не бачить його. Жінка дивилася крізь нього в порожню ніч. Просто її затримало щось, і вона казала:

      – Пустіть мене!

      Равік відразу помітив, що вона не повія. І не п’яна. Він ледь попустив пальці, і жінка могла б вирватись, якби хотіла, але вона, мабуть, і не помітила цього. Равік трохи почекав.

      – Ну справді, куди ви? Так пізно самі, в Парижі! – ще раз спокійно спитав він і відпустив її плече.

      Жінка мовчала, проте не рушила з місця. Здавалося, що, зупинившись, вона вже не мала сили йти далі.

      Равік прихилився до поруччя мосту. Він відчув під руками вологий дірчастий камінь.

      – Не туди, бува? – Він кивнув головою вниз, де сіруватим полиском мерехтіла Сена, що неспокійно напливала на темну тінь мосту Альма.

      Жінка не відповіла.

      – Надто рано, – мовив Равік. – Надто рано й надто холодно. Тепер листопад.

      Він витяг пачку сигарет і пошукав у кишені сірників. На картонці їх виявилось тільки два, і він обережно схилився, щоб прикрити долонями полум’я від легенького вітру, що повівав від води.

      – Дайте й мені сигарету, – ледь чутно попросила жінка. Равік випростався й простяг їй пачку.

      – Алжірські. Чорний тютюн. Їх курять солдати інтернаціонального легіону. Мабуть, надто міцні для вас. Інших я не маю з собою.

      Жінка похитала головою і взяла сигарету. Равік підніс їй запаленого сірника. Жінка курила швидко, глибоко затягуючись. Равік викинув запаленого сірника за поруччя. Він летів у темряві, наче крихітна падуча зірка, й погас, аж як досяг води.

      На міст поволі в’їхало таксі. Водій пригальмував, глянув на них, трохи почекав, тоді додав газу й поїхав далі мокрою, з чорним полиском бруківкою авеню Ґеорґа П’ятого.

      Равік раптом відчув, що він страшенно стомлений. Він цілий день напружено працював і не зміг заснути. Тому й вийшов знов надвір, щоб випити чогось. І тепер, у вологій холоднечі пізнього вечора, втома зненацька важким лантухом упала йому на голову.

      Він глянув на жінку. Навіщо, власне, він її затримав? З нею щось, сталося, безперечно. Та яке йому діло? Хіба він мало бачив жінок, з якими щось сталося, а надто вночі, надто в Парижі? Йому тепер було до всього байдуже, він хотів хоч кілька годин поспати.

      – Ідіть додому, – сказав він. – Чого вам треба в таку пору надворі? Ще вскочите в якусь халепу.

      Він звів комір плаща й повернувся, щоб іти далі. Жінка дивилася на нього, наче нічого не розуміла.

      – Додому? – перепитала вона.

      Равік здвигнув плечима.

      – Додому, до свого помешкання, в готель – як хочете, так і називайте. Куди завгодно. Чи вам забаглося попасти в поліцію?

      – У готель! О Господи! – простогнала жінка.

      Равік зупинився. Знов комусь нікуди поткнутися, подумав він. Можна було здогадатися наперед. Завжди те саме. Вночі не знають, де їм дітися, а вранці зникають, перше ніж ти прокинешся. Тоді вони знають, куди їм іти. Одвічний, банальний розпач, навіяний темрявою, що приходить і минає разом із нею. Равік кинув сигарету. Наче йому самому той розпач не в’ївся в печінки!

      – Ходімо кудись, вип’ємо по чарці горілки, – сказав він. Так було найпростіше. Він потім заплатить і піде, а вона тим часом надумає, що їй робити.

      Жінка невпевнено ступила крок і спіткнулася. Равік підтримав її за руку.

      – Стомилися? – спитав він.

      – Не знаю. Мабуть, стомилася.

      – Так, що не можете заснути? – Жінка кивнула головою.

      – Буває. Ходімо. Я вас підтримуватиму.

      Вони рушили по авеню Марсо. Равік відчув, що жінка опирається на нього. Так, ніби падає і мусить за щось триматися.

      Вони перетнули авеню Петра Першого Сербського. За перехрестям починалась вулиця Шайо, а віддалік проти мокрого, навислого неба невиразно бовваніла темна Тріумфальна арка.

      Равік показав на вузенькі освітлені двері пивнички.

      – Сюди… Тут ми щось роздобудемо.

      Це був шоферський шинок. Усередині сиділо кілька таксистів і дві повії. Таксисти грали в карти, а повії пили абсент. Вони зміряли жінку швидким поглядом і байдуже відвернулися. Старша гучно позіхнула, а молодша знічев’я заходилася підфарбовувати губи. У глибині коридору молодший офіціант, іще зовсім хлопчак з обличчям розлюченого щура, саме посипав тирсою плитки й почав замітати. Равік із своєю супутницею сіли до столика біля входу. Так було зручніше – можна швидше піти. Він навіть не скинув плаща.

      – Що ви питимете? – спитав він.

      – Не знаю. Байдуже що.

      – Дві чарки кальвадосу, – сказав Равік офіціантові, що був лише в сорочці з закоченими рукавами й жилеті. – І пачку сигарет «Честерфілд».

      – У нас англійських немає, – відповів офіціант. – Самі французькі.

      – Гаразд. Тоді пачку «Лоран», зелених.

      – Зелених також немає. Тільки блакитні.

      Равік глянув на офіціантову руку, де була виколота гола жінка, що