Князь-варвар. Ігор Макарук

вирішено.

      – Я – Та, Хто володарює у Смерті. Я – божевільна, і Я – мудра; Я – стара, і Я – діва; Я – Жива, і Я – Мара; Я живу, хоча Я – мертва. Моє дихання – Вітер, моє волосся – Пекельне Полум’я, Мої очі – Віща Ніч. У Моєму Серці немає Крові, бо Кров Моя наповнює Чашу, яка у руці Моїй. Не жива, але і не підвладна тліні, Я – Та, що була до того, як постав цей світ, і та, Хто буде після. Я – Віщий Птах, що Співає в Ночі, і Пісня Моя – це Слово Моє, звернене до тих, чиї вуха не оглухли від шуму слів світу цього, сказаних людьми всує. Сліз не знають Мої очі. Крові вимагають губи Мої. Мої ноги – коріння Древа, Мій одяг – нічна імла. Я – Життя, і Я – Смерть. І Я ж – Вічне Відродження, Кола Велесова кругообіг. Той, хто почує у Серці своєму Лебедину пісню Мою, той ніколи не помре, але матиме Життя Вічне. Той, хто зуміє розгледіти за життя образ Мій наяву, – не злякається Мене, коли прийде йому час ступити крок услід за предками на Велесові Луки. Той, хто зуміє за життя відтяти голову свою, на честь Мою і славу, – втратить лише минуще, отримавши Вічне, яке набагато більше світу цього.

      Останні слова розтворилися у мороці. Світло зникло і темінь знову окутала своїм чорним саваном все навколо. Знову із глибин душі почав виринати страх. Вже не було приреченості, коли раптом щось тепле і вологе впало на його щоку. Святовид відкрив очі і побачив батька. З його повік котилися, одна за одною, декілька сльозин і закапали на обличчя Святовида, наче живильна вода, яка повертає до життя.

      – Сину, не покидай нас, – схлипуючи, повторював одне і те ж старий переяславський боярин.

      Поряд із Добромиром стояв, важко дихаючи, Мечислав. Із його розсіченою щоки цівкою стікала кров, але когортний командир на те не зважав.

      – Ця стрілу я мав отримати в груди, а Святовид повернувся і закрив мене спиною, – промовив хриплим голосом воїн, не віддихавшись від кривавої січі, а тоді стиха, щоб ніхто не чув, додав: – тепер я знаю, чого приходила Мара і про що вона хотіла попередити.

      Навколо ще лунав дзвін мечів і стогін поранених, а також тих печенігів, яких когортні воїни добивали, щоб нікого із наглих зайд, крім їхнього ватажка, якого взяли у полон, не лишати живим.

      Ворог не розрахував власних сил, не сподіваючись на таку різку відсіч дружинних воїнів. Крім того Боги останню мить все змінили, врятувавши від підступної стріли дружинного командира, закривши його тілом свого слуги, молодим волхвом. Всі розуміли, що якийсь зрадник попередив ворогів про те, що цією дорогою будуть їхати поважні мужі переяславські. Вороги міркували одним пострілом вбити ватагу, а тоді розібратися із дружинниками, які мали залишитися без командира. Але так не сталося, тому що Боги продовжували оберігати свою землю від ворожих підступів.

      Святовид, якого Боги використали у своєму промислі, лежав на руках у батька і то вертався до пам’яті, то знову відходив у інші світи.

      – Командире, – підійшов молодий воїн Данеслав і звернувся до Мечислава, – всі вороги, окрім їхнього ватажка, мертві.

      Добромир, почувши останні слова, обережно поклав пораненого