Князь-варвар. Ігор Макарук

на рівних, за чужі спини не ховався і вийшов живим із січі кривавої. Більше того, Данеслав вийшов із бою неушкодженим, на його тілі не було жодної подряпини. Якась невідома сила оберігала молодого воїна у бою.

      «Випадковість, – подумалося тоді Мечиславу, – просто йому повезло у цьому бою».

      Хоч насправді досвідчений воїн знав, що таких випадковостей не буває. І справді, через декілька тижнів знову відбулася люта зустріч із ворогом. Данеслав убив трьох ворогів, знову не маючи найменшої подряпини на своєму тілі. Так, це вже не могло бути випадковістю.

      Воїни стали з повагою відноситися до юнака, а деякі шепталися, що Данеслав є таємним характерником, якого у бою оберігають Боги. Можливо, так і було насправді, хто знає, адже крім того у юнакові відчувалася велика духовна внутрішня сила. Сам же він лише знизував плечима і сміявся, не заперечуючи слів бувалих воїнів ватаги і не підтверджуючи їх.

      Мечислав на якусь мить зіщулився, відчуваючи, що холод хоче пробратися під кольчугу.

      – Уперед, дружинні воїни, – прокричав Мечислав, – якомога швидше треба добратися до Переяслава, там ми зможемо зігріти і своє тіло, і свою душу.

      – Слава Роду! – у відповідь прокричали воїни, пришпорюючи своїх коней услід за когортним командиром. Пришвидшив свого коня і юний воїн Данеслав.

      Кавалькада воїнів понеслася далі через Альтське поле. Навколо була тиша, лиш тупіт копит порушував те зимове оніміння, яке намагалася оживити рання весна. Вже не холодно, але ще не тепло, ось він поріг переходу. Поріг року, який мав ознаменуватися новою весною. Весною нових надій і нових сподівань.

      З такими ж відчуттями мчав на своєму скакунові новий командир Третьої когорти Мечислав Відчайдушний. Воїн наче світився від радості. Він радів, що нова весна так добре починається для нього. Мечислав дякував Богам, що вони не втрачають своєї прихильності до нього.

      – Треба буде шану і дяку Богам принести, – стиха промовив сам до себе Мечислав, – зустріну сьогодні Святовида, поговорю з ним про це.

      Так вже сталося, що з усієї родини Поклінних Мечислав найприязніше ставився саме до волхва Святовида, він дійсно відчував у ньому брата. Саме Святовид першим простяг руку Мечиславу, коли той уперше з’явився у будинку Поклінних. Тоді Святовид підійшов до нього і промовив: «Ти мій брат». Своїми таємницями Мечислав ділився лише зі Святовидом, будучи щасливим від того, що по смерті матері він віднайшов справді рідну і близьку душу.

      Щодо Ратимира, іншого Добромирового сина, наймолодшого, то з ним Мечислав ніяких особливо дружніх відносин не мав. Можливо тому, що той був набагато молодший, хоча і ворожнечі з меншим сином Добромира у Мечислава не було. Правда, інколи у Ратимирові відчувалося щось чужинське, не своє, не рідне. Мабуть, кров його матері гречанки час від часу брала гору над нашою рідною кров’ю. Окрім того Мечиславу не подобалося, що Катерина, дружина Добромира, хоч і була доброю людиною, все ж, з-поміж трьох своїх дітей, найбільше