Небо над Віднем. Богдан Коломійчук

глухувату служницю, котра з’являлася у чітко встановлений час в тих самих місцях, виконуючи ту саму роботу. Тож господиня віднайшла у передпокої своєї спальні давно схололу каву і неапетитну випічку, до яких не було бажання торкатися. Кілька годин тому це був би відмінний львівський сніданок, проте зараз пані Штайнер мала за краще вийти і прогулятися до улюбленої цукерні.

      Саме тому, що Емма полюбляла самотність і довгий час не приймала в своєму помешканні навіть друзів, її здивував і навіть трохи злякав візит незнайомця. Він сидів у вітальні спиною до сходів, тож не одразу помітив господиню. Жінка також зауважила гостя випадково, спускаючись донизу. Глухувата Стефа, видно, провела його сюди, повідомила, що господиня наразі відпочиває, попросила зачекати, а потім просто забула…

      – Доброго ранку, пані Штайнер, – першим привітався гість, зводячись на ноги. Чоловік був високого зросту, кремезний і навіть дещо огрядний. На вигляд він мав близько шістдесяти.

      – Мене звати Адам Вістович, – представився він, коли господиня привіталась у відповідь, – я заступник директора поліції.

      – Он як, – жінка не приховала здивувавання, – чим завдячую такій честі?

      – Чому б вам не підшукати собі іншу служницю? – замість відповіді запитав поліцейський. – Ця, схоже, не надто старанна.

      – Стефа невід’ємна частина цього дому, – стримуючи роздратування, пояснила Емма, – вона віддавна тут, і кожен, хто орендує цей будинок, зобов’язани залишити її в себе на службі. Я не виняток… То чим завдячую вашому візитові, пане Вістовичу? Я, щиро кажучи, поспішаю, тому…

      – Чи були ви знайомі з таким собі Феліксом Пройманом, пані Штайнер? – перебив її поліцейський.

      Емма не поспішала відповісти. Сотні причин, чому варто було б заперечити це знайомство, промайнули в її голові. Втім поліцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав відповіді. Отож, заперечувати було марно.

      – Чому ж «була знайома»? Я й досі знаю цього чоловіка.

      – Його знайшли мертвим сьогодні вранці, – сказав Вістович, – крім того, сталося пограбування. З кабінету Проймана зникла одна дуже коштовна річ. Ви знаєте, про що я?

      – Ні, – твердо відповіла Емма.

      – Зник діамант. Фамільна коштовність Габсбургів.

      – Хіба цей діамант не було виставлено в залі?

      – Виставили копію. Якраз щоб уникнути пограбування. Причому про це знав тільки сам Пройман та дехто з поліції. Підробка залишилась на місці.

      Запала мовчанка, під час якої Вістович пильно дивився на Емму.

      – То що сталося з наглядачем? – врешті запитала вона.

      – Хтось вистрілив йому в лоба, – сказав поліцейський, – однак пострілу ніхто не чув. Так, ніби кулю увіткнули в нього пальцем.

      – Бідолашний чоловік, – промовила Емма, – як шкода…

      – Дуже шкода, – сказав Вістович, – хоча, зізнатися, імперську поліцію більше цікавить діамант, аніж смерть цього бідолахи.

      – То чим я можу бути корисною поліції? – запитала жінка, демонстративно глянувши на годинник.

      – За словами поліцейських, що охороняли залу, вчора