Сестра. Марко Вовчок

буде вже над мою першу милу, – було, каже. – Коли господь її прийняв, нехай уже діточки господарюють!»

      Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рівно, і брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволі; що, було, собі задумаю, те й зроблю: все мені вільно було. Що яке-то моє дівування було розкішне й веселе, то й згадать любо! Нехай мій батенько царствує!

      Погуляла дівчиною років зо три; сватають мене. Я все не хочу, а батько не силує, хоч там які були й багаті, й пишні женихи. Аж ось послав і мені господь до пари й до любові. Мій жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тільки й на думці, що Павло; як би то хутче побачитись! А він не з нашого села був, геть із чужого. Побачу – й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене візьме, такий жаль обійме, що й світ мені не милий! Спізниться він на гуляннячко, я й очі виплачу. «Може, – думаю, – в його друга є дівчина». Коли так по Семені, другого дня, і не сподівалась, і не снилось мені, та й посватався він. Батько поблагословив. Дарма що чужесторонній, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на стороні його всяке знало.

      Привіз мене чоловік на своє господарство. Боже мій милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого віку… Тільки всього два роки була я за ним. Такий він був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у віночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собі вкупці.

      Коли тут – лихо мені тяжке – рознедужався Павло мій. Кидалась я й до знахарів, і до лікарів – ніхто нічого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти… помер Павло…

      Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловікову хату продали і худобу всю.

      – Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селі одинока сидіти! Хіба ти сирота, нехай бог милує!

      II

      А брат мій тими часами оженився, узяв таки з нашого села дівчину; моторна така, чепурна, що й годі! I дитинка в їх була, дівчинка, як ясочка, свіжа й повна, як гурочок.

      Не поплакала я ще й півроку за своїм Павлом а тут і батька ми поховали. Кажуть люди: як одна біда йде то й другу за собою веде – то недурно й кажуть! До якого с часу ми добре жили; далі зубожів мій брат: то хліб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро діток бог дав: дві дівчини й три хлопці. Журиться так брат, аж в'яне. Невістка смутная ходить, і дітки навіть посуміли. Таке вже настало що й хліба ні за що купити.

      – Сестро! – каже брат. – Коли твоя ласка, позич мені грошей! Як буду жив, зароблю – оддам, а вмру, то бог тобі оддасть!

      Я й позичила йому ті гроші, що за хату й за худобу взяла, та ніби в нас і в хаті повеселішало: і брат заговорить, і братова всміхнеться, й дітвора бубонить, регочеться. Я радію: «Слава господові, що і в нас, як і в людей благодатно!» Купив мій брат худобу, став потроху розживаться.

      Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруємось.

      I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються між собою: «Се моя тітка!», а той собі тягне: «Моя!» Та як учепляться цілувати, то було й роботу з рук вихоплять, і хустка з голови спаде.