Павло Чорнокрил. Марко Вовчок

стріла – веселим своїм голосочком питає; сумно він їй одмовляє своє слово.

      Вона у хату веде, засвітила світло, стіл вже застелений. Буханчик хліба на столі лежить та ніж.

      Сів Павло біля столу, схилив голову на руки.

      – Ось і вечеря наша, – промовляє до його Галя, сідаючи поруч.

      – Позичений? – каже Павло, краючи хліб.

      – Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе.

      – Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!

      – Люди сподіваються…

      – Ет! Сподіванки людськії!.. У кого се ти хліба позичила?

      – У Микити у Румая.

      – Довго, мабуть, гнувся – не давав?

      – О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік – Румай.