Оргія. Українка Леся

      Прокуратор.

      Гості на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.

      Діється в Корінфі під римським пануванням.

      I

      Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами, з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима – одні в андроніт, другі – в гінекей.

      Герміона, стара мати Антеєва, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.

      Герміона (не встаючи).

      Хто там?

      Голос (за хвірткою).

      Се я, Хілон Алкмеонід.

      Герміона (гукає в напрямі других дверей).

      Антею, вийди! ученик до тебе!

      (Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало.)

      Антей (молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку).

      Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.

      Всі учні розійшлися.

      Хілон (дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю).

      Вибачай…

      але… я, власне, не прийшов учитись…

      Антей (привітно).

      Будь гостем.

      (Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти.)

      Чом не сядеш?

      Хілон.

      Маю справу…

      Антей.

      Аж сісти ніколи, таку нагальну?

      Хілон.

      Воно-то ні… але… пробач… я мушу

      подякувать сьогодні за науку…

      Я більше не прийду.

      Антей.

      Чому?

      Хілон мовчить.

      Та правда,

      мені про се питать не випадає.

      Я, очевидячки, не догодив

      тобі наукою. Що ж, не соромся, —

      соромитись приходиться мені.

      Хілон (щиро).

      Ні, ні, учителю! Того не думай!

      От свідок Аполлон, що я шаную

      науку ту, мов святощі містерій!

      Антей.

      Тоді не розумію…

      (Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі.)

      Догадався!

      (Видно, що й йому трохи ніяково.)

      Хілоне, слухай… Я пождати можу,

      поки скінчиш усю мою науку…

      Та я волів би і зовсім не брати

      від тебе грошей, як тобі то трудно…

      Хілон.

      Учителю, та ти ж не багатир.

      Антей.

      Хілоне, я скажу тобі по правді,

      хоч ти ще молодий такеє слухать,

      але інакше трудно довести…

      Бач, спів, музика й слово – мій зарібок,

      та хист мій я таки ціную вище,

      ніж тії гроші, що приходять з нього.

      Я талану нікого не навчив

      і не навчу – се ж тільки бог здолає, —

      отож коли я вчу людей звичайних,

      недіткнутих рукою Аполлона,

      то – я навчаю їх малої втіхи

      перебирати струни доладненько

      та вимовляти думку виразніше,

      вони ж мені дають дещицю грошей,

      і так ми в обрахунку. Як же бог

      мені пошле обранця молодого,

      щоб я йому служив своїм здобутком,

      і бачу я, що кожда мертва форма,

      яку я викладаю перед ним,

      присвоївшись йому, вмить оживає,

      і геній молодий в прадавній формі

      шумує та іскриться самоцвітом,

      як молоде вино в старім кришталі, —

      тоді я вже заплачений. Ні, більше, —

      я наче почуваюсь до вини,

      що я нездатен так йому служити,

      як би хотів. Тепер ти розумієш?

      Хілон.

      Учителю…

      (Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі.)

      Антей.

      Коли тепер твій геній

      вже переріс ті форми й ту науку,

      якими я владаю, що ж, мій хлопче, —

      покинь мене, я сам тобі те раджу.

      Та тільки – заклинаю Аполлоном! —

      не кидай