Я, тільки Я?. Сніжана Тимченко

щиросердо вірить у свою брехню. Не вдалося встановити, чи розумові здібності було втрачено, чи так і не надбано. Але станом на дану мить вони мізерні. При цьому хворий дуже полюбляє вести розсудливі бесіди, входить у раж, махає руками, плюється, всіх звинувачує в усьому, зверхній, підлий. Не на користь пацієнтові працює імунітет (читай – право на власну думку), оскільки в даному випадку це право на ідіотизм, і розповсюдження цієї зарази на оточуючих загрожує епідемією. Ця загроза, загалом, і послужила причиною негайного скликання консиліуму.

      – Клінічна картина ясна, – розпочав дискусію лікар Казанпуп. – Чи є якісь аргументи на захист пацієнта?

      – Хворий те, що хоче (читай – вигідно), розуміє. Це рідко, але трапляється з ним. Ну і ще: перед хворим, перед цим ще молодим чоловіком відкрита перспектива стати керівником. До того ж він має велике бажання керувати.

      – Ну, це сумнівний плюс, – зауважив старий професор Проценко.

      – Панове, – втрутився завідувач кафедри розвитку людини, – не будемо зараз сперечатися, хто і що вважає сумнівним. Краще скажіть, які дії, яке лікування було застосовано?

      – Та що вже тільки не робили: наводили переконливі докази з точно встановленими фактами, ловили на брехні, та це тільки на мить збивало хворого з пантелику, а потім усе верталося на круги своя, оскільки він швидко собі пробачає. Намагалися подолати егоїстичність, залучали всі ресурси для проявів щедрості душі, надавали будь-які кредити доброти й допомоги. Пацієнт допомагав на «копійку», а боргів вимагав на «мільйони», та ще й у такій формі, що душу з тебе вийме. Відкривали обрії, перспективи. Переконували, що не всі такі, як він думає. Вели цілий рік відеощоденник його роздумів, аргументів, дій, учинків, показували пацієнтові, розбирали із психологами, філософами, юристами, істориками, професорами всіх можливих гуманітарних наук, консультувалися з духовенством, співпрацювали з родичами хворого. Показували приклади простого життя середньостатистичної людини й представника вищого прошарку суспільства. Повторні аналізи показали: несправедливість звинувачень ближніх посилилася, до абсурдності переконань додалася злоба. Егоцентризм дав метастази в печінку. Презирство, зневага, переконання, що всі проти нього й він – вічна жертва, тепер просто око їсть.

      – Я давно казав, що стандартний підхід до лікування віджив своє. Як щодо застосування примусового навчання? – завкафедрою відповідь передбачав.

      – Як мертвому припарка. Апатія, стійка переконаність, що він усе це знає, все це пережив і викакав ще з дитячим проносом.

      – Ну колеги, що робитимемо?

      – Я так розумію, нас сюди скликали, бо постало питання: застосовувати чи ні крайні міри? Так от, на мою думку, немає тут ніякої дилеми. Застосовувати! Однозначно! – аж наче смачно вимовив професор Кридиба. Молодий, сухорлявий лікар у житті вибрав для себе політику заточеного різака і вважав її єдино правильною, оскільки результат миттєвий, а те, що відтинається, зникає і більше не є перешкодою.

      – Зачекайте, а залишити його напризволяще, так би мовити, сам-на-сам зі своїми химерами, пробували? – найстаріший член комісії професор Проценко завжди розраховував на цей метод, що, на його думку, мав призводити до осмислення. Але не призводив.

      – Так. Сидить на шиях у жінок і тягне соки, – констатував Пінчук.

      – А чим зацікавлює жінок? – поцікавився Казанпуп.

      – Ну, він симпатичний, на понти не скупий, та і пустомеля ж, а ви знаєте, як із такими буває…

      Старигань Проценко все частіше ставав на бік методу ізоляції. Така собі огорожа, мовляв – випустіть їх у загороду, нехай пасуться. Навіть суперечка на минулому консиліумі не змінила його думки. Кридиба намагався його переконати, що ізоляція не допоможе, ідіоти не хочуть просто пастися, вони прагнуть урвати, а коли не дають – бунтують. А бунти їм особливо легко вдаються. Та де там переконати старого пердуна Проценка. Відчуваючи затяжну бесіду з переходом у протистояння, Кридиба в усіх на очах закинув ноги на стіл, демонструючи ще не стоптані підошви своїх новеньких черевиків. Таке нахабство заспокійливо підтверджувало теорію старого професора про молодість та ідіотизм.

      – Як щодо ін’єкцій досвіду? – спитав Казанпуп так, ніби – ну, щоб уже все було запитано.

      – Безрезультатно.

      У свій час Пінчук дуже вірив у цей препарат останнього покоління. На його основі навіть хотіли створити ліки для щеплень, але відсоток вилікуваних був такий малий, що ін’єкції стали використовувати як передостанню міру перед радикальним і вже незворотнім рішенням.

      – Та перестаньте! Ви б тільки те й робили, що пендюрили їм ін’єкції та заглядали в мікроскоп у пошуках пухирців світлого розуму! – кричав Кридиба у відповідь.

      – Помиляєтеся, молодий чоловіче, – тихенько втрутився Проценко, – я давно хотів розкрити своє нове дослідження, та все думав – зарано, але, дивлюся, згоди ми не дійдемо. Отже, маю гіпотезу, що юнацька форма ідіотизму властива всім, підкреслюю – ВСІМ людям, а з віком умикаються якісь природні механізми, і все минає. Не у всіх, але в більшості. Так от, я б хотів запропонувати створити зовсім нову кафедру