На полі смиренному. Валерій Шевчук

сказав біснуватий розсудливо, і юрба з інтересом слухала.

      – Хто ж ті, що їх боїшся? – так само голосно спитав Лаврентій, начебто забувши, що біснуватий тільки п'ятьох святих називав. Тепер же він назвав першими ігумена, Лаврентія і Полікарпа. Він назвав Святошу, Єремію, Матвія, Афанасія, Микиту, Агапіта, Григорія, Марка, Теофіла, Федора і його посередника Василя, Алімпія і Спиридона, навіть мене не забув. Він називав імена іще й іще, і було всіх тридцять три. Лаврентій при цьому світив радісною усмішкою, а біснуватий аж голову понурив.

      – Оці тридцять три, – сказав він глухо, – можуть одним словом вилікувати чи прогнати мене.

      – Зачинимо тебе в печері, і так звільнишся! – прирік Лаврентій.

      Біснуватий звів голову, очі його блиснули.

      – Яка мені користь, коли лікуватимуть мене мертві? – сказав він твердо. – Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведіть мене до живих ченців.

      Лаврентій смикнув за ланцюга і повів. Велетень ішов розважно, біля нього ступав Лаврентій, а ззаду, на відстані, – гудлива, як рій, юрба. Я ж ішов позаду, здавалося мені, що химерне дійство грається переді мною. Раптом біснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкіл і почав щось белькотати.

      – Він говорить грецькою, латинською та єврейською мовами поперемінно, – звістив спокійно Лаврентій, і я зчудувався ще більше: жодної з названих мов Лаврентій не знав. Від того злякалася юрба, і відстань між нею й біснуватим побільшала.

      Вже видно стало монастирські ворота і Святошу, який вийшов назустріч, – стояв, смиренно похилившись.

      – Люди! – сказав раптом біснуватий і повернувся до юрби. – Вони вже мене покидають! Вони вже покидають мене, люди!

      Тихе зітхання пройшло по юрбі. Лаврентій поклав на груди хреста і почав обходити Прокопа, отіняючи його зусібіч хресним знаменням.

      – Його покидають біси, бо він наближається до святого місця! – урочисто проголосив Лаврентій. – Чудо твориться на ваших очах, люди, справжнє чудо!

      Процесія входила в розчинені монастирські ворота. Святоша хрестився.

      – Куди мені йти? – спитав біснуватий.

      – У церкву. Чи, може, ти боїшся церкви?

      – Вже не боюся, – мовив біснуватий. – Вже бачу там тридцятьох і трьох мужів, що хочуть мене зцілити.

      У церкві й справді чекав на нас ігумен з братією. Я долучився до них.

      – Чи знаєш ти когось із цих людей? – крикнув пронизливо Лаврентій.

      – Я не знаю тут нікого, – відповів біснуватий.

      – Але ж перед тобою люди, імена яких ти називав.

      – Я не знаю їх в обличчя, – сказав біснуватий. Тоді ступнув до нього ігумен.

      – Хто зцілив тебе? – спитав.

      Прокіп захитався і раптом упав на коліна перед іконою богородиці.

      – Вона! – закричав він. – Це з нею зустріли мене святі отці. Було їх числом тридцять три, і я зцілився!

      Тоді попадали навколішки всі, і я разом з усіма – не годилося мені від усіх