Над Чорним морем. Іван Нечуй-Левицький

говорить по-грецькій і говорила добренько по-молдавській. По-великоруській вона ніяк не могла вивчитись добре говорити, мішала великоруські слова з українськими, ще й до того шепеляла в вимові, як шепеляють усі греки, що не зросли в Росії, їй великоруську мову було навіть трудно розуміти.

      – Де це ви були, Зоє Полікарпівно, – спитала в неї Саня.

      – Була в церкві на вечерні та молилась за вас богу, бо знаю, що ви богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобі бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, – сказала Зоя.

      – Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки, для просвіти, – сказала Саня.

      – Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби мені сказала та біла лелія, що росте в садку: «Не любитиму», – я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твої щоки, як білі лелії; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очі сині, як небо. Не йму віри тобі.

      Зоя обняла Саню й поцілувала її в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.

      – Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя – так правда, що троянда, – сказала Саня, – вона красуня, а я…

      – Надя чорна троянда, а ти біла, – сказала Зоя.

      – Хіба ж де ростуть чорні рожі? Може, в Смирні? – сказала Саня.

      – Може, червона? – поправила Надя й засміялась.

      Надя сказала матері по-грецькій про її помилку. Стара весела Зоя й собі зареготалась.

      – А я ж по-вашому яка рожа? – спитала в Зої Махнівська.

      – Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, – обізвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колір: ті кольори по-великоруському вона все перемішувала з українськими та молдавськими.

      Піднявся регіт. Дочка знов сказала матері пo-грецькій про її помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.

      – Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, – сказала Зоя Полікарпівна: в мене і в садку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, панни, як зацвіли в моєму садку квітки!

      Зоя просунула руку через залізні ґратки й одчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками й був і справді схожий на Зоїну кімнату. Попід стінами кругом садочка неначе вилася гірлянда з бузкового цвіту. Над доріжками цвіли густі рядки синіх та жовтих півників, неначе зелене бадилля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півонії. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні троянди центифолії. В вікно повіяло ароматом рож, вперемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.

      – Моя мама трохи не цілується з квітками, – обізвалась насмішкувато Надя.

      – Як у Смирні, як у Смирні мій квітник, – сказала Зоя.

      – О, в вас поетична вдача, – сказала Саня до Зої.

      – Люблю квітки, люблю вас, молодих, люблю й пісні. Після чаю заспіваєте мені. Я й сама колись співала: як я співала! та минуло моє, – сказала Зоя й здихнула. – Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, – сказала Зоя згодом.

      Одчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова