Перемудрив. Панас Мирний

(набік). То-то тебе так і скандзюбило!

      Храпко. Правду люблю, по правді роблю…

      Передерій (набік). А щоб ти нею подавився!

      Храпко. Ти от кажеш: піду до жінки, пораюся. Хіба я не знаю, до якої жінки ти підеш? Оце прийшов до мене… 200, мов, рублів праве… А піду до другого – може, другий менше візьме. Та так і ходитимеш, чужі пороги оббиватимеш. Воно ж тобі нічого – тільки чоботи топчеш, а другим – час гаєш; а той час, може, більше сотні стоє. То от ти й знай: за поріг вийдеш, та назад вернешся – вже 300 рублів… Куй залізо, поки воно гаряче!

      Передерій. Ох, куме, куме! Не думав я, що ви такий.

      Храпко (передражнюючи). Ох, куме, куме! І я не думав, що ви такий.

      Передерій. Я думав, що ви на кума вважите.

      Храпко. А я думав, що кум на кума вваже, не стане йому часу гаяти ради чужого чоловіка.

      Перепадя. Та годі вам, Іван Петровичу! Що ж, коли менше не можна… то вже таке діло: не можна – й не можна; вже чи двісті рублів – то й двісті. А земля ж то моя буде?

      Храпко. У тебе є свідителі, що ти володів нею?

      Перепадя. А як же! Це ж усе містечко знає.

      Храпко. То земля твоя буде.

      Перепадя. Навіки?

      Храпко. То вже я не знаю, чи навіки, чи ні. Може, ти її кому продаси.

      Перепадя. Та то вже моє діло. А чи суд одсуде?

      Храпко. Мировий одсуде і з'їзд одсуде; а далі – я не знаю.

      Перепадя. Та вже ж коли тут одсудять, то й далі так буде.

      Храпко. Може… не знаю.

      Перепадя. То що ж? Будемо кінчати діло.

      Храпко. Отак краще. Чи кінчати, то й кінчати. Сьогодні тільки мені ніколи… Треба писати условіє, довіренность… Ти покинь десять рублів на розходи, а я звечора усе, що треба, виготую, а на завтра підемо до мирового, щоб засвідительствував.

      Перепадя. То й розходи, значиться, мої?

      Храпко. А то ж як? Звісно, твої. Та їх небагато, рублів на три всього. Я тобі, як скінчиться діло, щот дам: що на розходи пішло, а що лишок – на платіж повернеться.

      Перепадя. Та гаразд уже (лізе в кишеню).

      Храпко (бере книжку і перо). Хто ти такий будеш?

      Перепадя. Я? Остап Перепадя.

      Храпко. Та я це знаю. Якого ти званія чи сословія? Міщанин, купець, козак чи казьонний обиватель?

      Перепадя. Казьонний обиватель.

      Храпко (пише). Казьонний обиватель Остап… А батька як звати?

      Перепадя. Трохим.

      Храпко. Тезко мойому. (Пише). Трохимович… Перепадя. Ну, а Тхора як?

      Перепадя. Покійник Карпом звався, а батько Грицьком. Вони в козаках були, здавна козаки.

      Храпко (пише). Оце і все.

      Перепадя (подаючи десятирубльову бумажку). Звольтесь вам.

      Храпко. Давай, давай. От і гаразд; отак би й зразу, без клопоту та без торгу. (Глянувши на Передерія, що сидить похнюпившись). А чого ти, куме, так зажурився?

      Передерій. Від того, що кум уважив.

      Храпко. А що кумові таке?

      Передерій. Не скажу. Не вважив кум – і я не скажу. Прощайте (дає руку).

      Храпко. Ваша воля, ваша