Чорна рада. Пантелеймон Куліш

аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє.

      – Ну, годі ж, годі вже про се! – каже Черевань. – Ось я вам дам краще діло до розмови.

      І дістав із полички жбан, прехимерно з срібла вилитий і що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своєї пихи і потіхи. По боках бігли босоніж дівчата – інша і в бубон б'є; а зверху сидів, мов живий, божок гречеський, Бахус. Тим-то Черевань і звав сей жбан божком.

      – Шкода мені, дідусю, твоєї темноти, – каже кобзареві, – Ось на лиш полапай, яке тут диво. Се я в Польїці таке собі доскочив.

      – Суєта суєтствій! – каже той, усміхнувшись.

      – Ні, бгатику, не суєта! Ось як вип'ємо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.

      – Із божка! – каже Шрам. – Так отсей чортик зоветься в тебе божком?

      – Нехай він буде й чортик, – одвітує Черевань, – тілько кажуть, що в старовину у греків… Був народ греки, так, ііримірно, як ми тепер козаки… Народ нелюдимий, – от що!.. Таку тих то греків сьому божку, кажуть, була велика шаноба.

      – А в тебе вже не така? – питає Шрам.

      – Ні, – каже, – на мене він не нарікатиме, а от коли б ви його не зневажили.

      І достав мальовану тацю, сріблом ковану. А на таці було намальоване таке, що всяке б засміялось. Жидок дає запорожцеві напитись горілки з барильця. Запорожець так і припав до барила, а жид – одно од страху, а друге од скнарості – держить та й труситься. А зверху і підписано: «Не трусись, псяюхо: губи поб'єш!» От на таку-то тацю поставив Черевань п'ять кубків ріпок да й почав наливати якусь настойку з того божка.

      – Се, бгатці, – каже, – така в мене настойка, що мертвий устав би з домовини, якби випив добру чарку.

      Да й обніс усіх; не минув і Василя Невольника, хоть той стояв собі оддалік, мов у монастирі служка перед ігуменом.

      – Ну, бгаге Михайле, – каже, повеселівши трохи од того трунку, Шрам, – загадаю ж я тобі про твого божка загадку: стоїть божок на трьох ніжках; король каже: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя!»

      – Ну, бгатику, – каже Черевань, – хоч убий, не второпаю. Дак, як як? Король на трьох ніжках, а краля каже: «Погибель моя»?

      – Не король, а божок на трьох ніжках, як от і твій. Король каже: «Потіха моя!», краля каже: «Погибель моя!»

      – А, пек же його матері, як мудро!.. Король каже:

      «Потіха моя!» Себто, бач, як чоловік уп'ється, то вже тоді кричить: «Я король!» А жінка: «Ох, погибель же моя! Де ж мені тепер дітися?»

      – Якраз так! Тілько, братику, твоя жінка не злякалась би тебе, хоть би ти й королем зробивсь!

      – Іще не одгадал! – каже Черевань. Ану ж ти сам!

      – Мені не диво, а от якби ти показав свою премудрість!

      – Моя премудрість, бгатику, – сказав Черевань, – знає тілько налити та випити; а там собі мізкуйте, як хотя. На те ви попи, на те ви мужі совіта, на те ви народні голови.

      Не вадило б і не понам, – одвітур Шрам, – не вадило б і не мужам совіта знати, що король тут – тіло, а краля – так се душа. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.

      – Пгавда,