Байда, князь Вишневецький. Пантелеймон Куліш

церний боярин.

      Козаки-нетяги.

      Козаки-дуки.

      Радько Гузир, на прізвище Турецький Святий.

      Хома Пиндюр, на прізвище Плахта.

      Ганжа Андибер, гетьман Запорозький.

      Костир, безрукий козак-характерник.

      Козаки-січовики, козаки-зимовчаки, козацькі чури, громадські мужі, кобзар, посланці і вістовці.

      Великий візир.

      Сераскир.

      Капудан-баша.

      Беглербек.

      Замковий ага.

      Княгиня Вишневецька,

      Байдина мати.

      Катруся, її небога.

      Настя Горова, шинкарка степова.

      Настина наймичка.

      Сцена в Вишневці над Горинню, на степу Вишневецькому, в Цариграді, на Босфорі і в Великому Лузі.

      ПРОЛОГ

      Три сотні й два десятки літ минуло,

      Як згас у муках дух правдивий Байди,

      А серце в нас лицарське не заснуло:

      Так само на землі жадає правди.

      Боронючи народну Гіпокрену,

      Духовну зброю без устанку носим

      І се на лицедійную арену

      Свою борбу за правду переносим.

      О музо Мельпомено, правди мати!

      Дай нам тобі достойно послужити,

      Народний дух з занепаду підняти,

      Гасителів його посоромити

      Нехай велика, люба нам тінь Байди

      Од нас лиця свого не одвертає,

      Нехай признає в нас героїв правди

      І на борбу святу благословляє!

      АКТ ПЕРВИЙ

      СЦЕНА ПЕРВА

      Вишневець. Дуброва під замком.

      Виходить Байда, за ним Тульчинський з кобзою.

      Байда

      У мене в грудях серце б'ється рівно…

      Султане, цісарю, королю, царю!

      Ваш гнів мене довіку не злякає

      І ваші милості мене не куплять.

      Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пекло люте,

      Про все байдуже Байді Запорожцю.

      Обійме смерть він, жарко поцілує,

      Коралями кістяк її закрасить

      І заквітчає голомозу пишно.

      А жизнь – мов оковитої горілки

      Коряк жемчужно-бульбашної вип'є…

      Чого ж хоробре, рівноваге серце

      Злякалося хмурних очей дівочих,

      Їх погляду сумного та гнівного?

      Великого коліна ти панятко,

      Княжа Острозьке, Із'яславська вітка…

      Я – Руський князь з Олега й Святослава,

      Що Цариградом пишним колотили.

      Твої маєтності… Я маю ширші.

      Мій Вишневець повеліває світом:

      Велить султанові благати Байду,

      Цареві – звати в гості гайдабуру.

      Та мати сина з дому проганяє

      І турчином, і москалем лякає…

      Гей, заспіваймо, чуро, про козацтво,

      Про наше вольне, як наш дух, лицарство!

      (Бере в Тульчинського кобзу).

      Співають

      Гомін, гомін по дуброві…

      Туман поле покриває…

      Мати сина проганяє:

      «А йди, синку, пріч від мене,

      Нехай тебе турчин візьме». —

      «Мене, нене, турчин знає,

      Сріблом-злотом наділяє».

      Гомін, гомін по дуброві…

      Туман поле покриває…

      Мати сина проганяє…

      «А йди, синку, пріч від мене,

      Нехай тебе москаль візьме». —

      «Мене, нене, москаль знає,

      Давно в гості закликає.

      А в москаля добре жити:

      Ласо їсти, гірко пити,

      Бусурмена в полі бити…»

      Тульчинський

      Мій князю й батьку! на твоїй досаді

      Будує чура твій свою надію.

      Заручено тебе ще малолітком,

      І дух козацький не злюбив неволі.

      Тобі здається, наче рідна мати

      Тебе примусом з дому проганяє,