Семен Жук і його родичі. Олександр Кониський

украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить її вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на її, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…

      Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.

      – «Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів,» сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.

      – «Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила,» озвалась Рися.

      – «Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,» вмішався Джур.

      Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до її спідниці.

      – «Ну – бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?» сказала Жучиха поварові.

      – «Готово! готово!» озвався Опанас, «зараз даватиму.»

      – «А в тебе, Марусю, готово?»

      – «Готово, пані.»

      – «Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують.»

      Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела її у гору и гукнула: «полудновать! полудновать!»

      – «Даремно гукаєш!» глузовав Опанас, «ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!»

      – «Почують и так, коли захочуть,» сказала Маруся.

      – «Ні, не почують.»

      – «А ну, я гукну!» сказав Джур и так ревнув «полудновать!», що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.

      – «От – як гукають,» сказав Опанас; «а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!»

      – «Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!»

      Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.

      Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.

      – «По чім у вас косять?» спитав Джур.

      – «Вони в мене не за гроші,» одказада Жучиха, «а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло – 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять.»

      – «Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого