Через кладку. Ольга Кобилянська

це, хлопчина кинув мені під ноги, замість одної, кілька пишних грушок, котрі вибрав з своїх малих кишенят. Відтак обернувши голову до павільйону, кликнув зі всеї сили: – Маню… пан Олесь іде!

      На його голос, що мов дзвінок пронісся по саду, мені вдарило гаряче полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Мані?

      Але… сталось уже.

      Я пішов далі й був уже недалеко павільйону, коли оце вийшов малий Нестор з павільйону і, не зважаючи цілком на мене, а звертаючись лицем виключно до брата на груші, кликнув спокійно, мов дорослий:

      – Василько, не кричи!

      Відтак, ніби сповнивши якийсь обов'язок і мов побачивши мене доперва тепер, підійшов до мене, глянув поважно в очі, а сам побіг по-дитячому, – здається, сповістити мій прихід.

      Я увійшов у павільйон. Тут сиділи лиш обі сестри й Нестор. «Павільйон» – це була лиш одна обширна кімната з трьома вікнами, котрі виходили всі на гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мій, лежав на долівці на килимі й читав. Молодший сидів на кріслі перед вікном і висадив (на англійський лад) ноги аж через низьке вікно. Обі ж сестри сиділи на софі й шили, кожна для себе окремо. З усіх них був, здається, малий Нестор чи не найповажніше перейнятий своєю працею. А був він зайнятий розгляданням кількох звичайних метеликів, що їх мав переколених на шпильках у пуделочку на корочках власної фабрикації. Коли я увійшов, він, як недавно на дворі, не звертав на мене уваги. Лиш пізніше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще раз поглянути, чим займається, він обернув свою голову й поглянув на мене!

      Які очі! Дивний, прекрасний хлопчина! Не, як би хто думав, самими рисами лиця, що були в нього ніжні і як на дитину поважні, а своїми темними ангельсько-спокійними, милими очима впадав і захопляв він, малий, мене все однаково. Привітавшися, ми обмінялись кількома словами з братами, котрим був я, як здавалось мені, в тій хвилі не конче пожаданий гість; особливо молодшому з англійською позицією коло вікна. Він лиш неохоче змінив свою позу, сягнув по якусь книжку, що лежала недалеко нього, і, подавши мені мовчки руїку на привітання, поглянувши на Маню, вийшов. Старший попросив, чи не враз з дівчатами, сідати, – і з словами: «Я зараз скінчу», затопився наново найспокійніше в книжку. Я, не надумуючися, взяв крісло й сів коло Мані. Вона змінила незамітно барву і, спустивши над шитвом очі, зморщила злегка чоло.

      – Ось, мої пані, які в нас гвоздики, – почав я і поставив перед дівчатами на стіл білі, як сніг, цвіти.

      Старша сестра почала любуватися ними, подивляти їх, між тим коли Маня, поглянувши на них півпоглядом, сказала:

      – Справді, чудові. Білі, – і вмовкла. Старша, себто Оксана, заговорила дальше про цвіти, одначе розмова чомусь не клеїлась. Маня мовчала. Молодий Обринський піднявсь з помосту й подав папіроси, між тим коли мною заволоділо несказанно прикре почуття. Я мав тут бути чимось винен, мав чогось каятися, а тимчасом так само терпів, як може і хтось з присутніх.

      Нараз ситуація змінилася.

      В кімнату вбіг Василько, живий і жвавий, як завше, і кликнув:

      – Оксано! – звернувся до старшої сестри. – Мама кличе. Приїхав