На розпутті. Борис Грінченко

озирнувсь на своє військо і відмовив:

      – Меду.

      – Як же ви можете брати чуже? – спитався зовсім спокійно хлопець.

      Чуже? Гордій зовсім не подумав, що це чуже… А хлопець додає:

      – То ви хочете красти?

      Красти? Ні, цього ніколи Гордій не хотів. Він спалахнув. Йому хотілося б гостро відмовити, але він не міг, бо почував, що хлопець каже правду.

      – Гайда, хлопці, назад! – скрикнув він.

      Хлопці послухались, але знехотя: вони не розуміли, через віщо їм, коли вже не можна було взяти меду, так хоч не попобити цього чорнявого бісеняти? Вони сказали про це Гордієві, як уже одійшли від пасіки далеко.

      – А, мовчіть! Ви нічого не тямите! – сердито відмовив Гордій.

      Гордій часто гримав так на хлопців, і вони до цього позвикали, але сьогодні це їх уразило – мабуть, тим, що верталися нездобихом і що вважали себе за правих. Але ж іще більше вразило їх те, що другого дня Гордій до їх не вийшов, не вийшов і третього, і четвертого дня…

      А Гордій тим часом багато дечого зробив. Пішовши від хлопців він усе думав про того «чорнявого» та сердився на себе, так збентежився перед їм, поступився назад. Він злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна цікавість знов до пасіки. Він підійшов тихо і глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золоті бджоли бриніли проміж вуликами, під гіллястою грушею у холодку сидів «чорнявий» і дививсь книжку. Гордій якось поворухнувсь, суха гілка тріснула, і чорнявий почув.

      – Тікати? О ні! – подумав Гордій і випроставсь.

      Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав і підійшов ближче.

      – Що тобі треба? – знов спитався він, як і вчора.

      – Я зовсім не бажав красти в тебе мед! – одмовив Гордій зважливо.

      Чорнявий трохи підняв брови вгору – мабуть, здивувавсь – і відмовив:

      – Але ж ти прийшов по його.

      – Ти думаєш, що мені нічого їсти? – скрикнув Гордій.

      – Ні, в тебе їсти є що, – я знаю! – відмовив чорнявий.

      – А ти звідки знаєш?

      – Татко тебе й твого дядька знають.

      – А хто твій татко?

      – Мій татко? – і очі в чорнявого засяли. – Мій татко – Кирило Семенович Гайденко.

      Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:

      – Це ваша пасіка?

      – Наша.

      – Що ж ти тут робиш?

      – Пасіку бережу та читаю.

      – І ти не боїшся сам бути так далеко від дому? – спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій – ні… хіба так, часом…

      – Чого ж я буду боятися? – відмовив чорнявий питанням.

      – Ти й ночуєш тут?

      – І ночую тут, у катразі…

      – Сам?

      – Ні, з дідом Паньком.

      – А! Вночі боїшся!

      – Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу – і було поганіше, ніж удвох.

      – І твій батько