.

до й міцно, та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певністю в собі; розум, що виразно світився в очах, проймав кожну риску на інтелігентному видові.

      Другий, той, що стрівав свого товариша серед невеличкої міської світлички, був зовсім не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокійне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самі ясні вуси, а в цього невеличка борода і очі темні сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачісане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко і розчісано по-мужичому на лоб. У всій постаті, як спершу глянеш, брало очі тільки одно: був із себе дужий. Правда, очі дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.

      Перший був – Гордій Раденко, а другий – його друг та товариш змалечку – Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в університеті, тільки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультеті. Обидва, відколи зробилися студентами, жили взимку вкупі, а влітку їхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко – до свого опікуна й дядька. Раденко матері не знав, – вона вмерла в той день, як він, її перший син, побачив світ; через п'ять років умер і батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе і виховав дядько, бо що після батька зосталося, те за позички пішло. Обидва хлопці і цього року, як здали останнього екзамена в університеті, поїхали на село; але Гайденко приїхав назад до міста раніше на місяць: батько одну таку справу в місті, що треба було щодня тут бути, і узяв се діло собі. Клопочучися тією справою, працюючи в книгозборі, він дожидався свого товариша, і оце, нарешті одного веселого літнього дня 189… року Раденко приїхав.

      Обидва були раді, а надто Гайденко.

      – Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не їхав?

      – Ат, – махнув рукою Раденко і почав розказувати через віщо. Розказав також, що дядько дав йому тільки 500 рублів на початок господарства, переказував деякі сільські новини, – а поки покликано їх обідати.

      По обіді обидва пішли з хати. За будинком, у тісному міському подвір'ї, клаптик землі заріс вишниною. Се звалося «садом», і в йому в одному місці був холодок. Туди й прийшли наші парубки та й полягали на траві.

      – Гарно! – сказав Гайденко.

      – Надзвичайно! – відмовив іронічно Раденко. – Кращого й бути не може над цю мізерію.

      – Ну-ну, не лайсь! – усміхнувся Гайденко. – Адже сам сюди пішов – усе краще, ніж у хаті. Не скрізь же такі сади, як у твого дядька.

      – Хто вже приїхав? – перепинив Раденко.

      – Тільки Квітковський у місті.

      – А! Квітковський! А що ж він?

      – Більше нудьгує…

      – Чудні є люди на світі! – промовив, трохи підводячись та спираючись на лікоть, Раденко. – Чого він кисне? Мучиться над «світовою загадкою»?

      – А хоч би й так.

      – Und еіn Nаrr wartet аuf Аntwort!..[1] – промовив крізь зуби Раденко. – І не діждеться! – додав трохи згодом. – Якого тут чорта розуміти? Хіба шукати безсмертя душі, чи що? Чи може, загубивши персонального бога, – шукати бога – світову силу, як то роблять німці? Так се ж тільки німці можуть робити!

      – Помиляєшся; почали се робити не німці, а греки.

      – Один кат! Я розумів життя так, як воно є, одкинув усі ілюзії, всі забобони – і дивлюсь на світ тверезо. Я розумію своє становище.

      – Становище дресированої товарний, – промовив замислений Гайденко. – Таким поглядом, такою відмовою не можна задовольнитися.

      – Ти завсігди був метафізиком, – махнув рукою Раденко, – а тепер цей Квітковський ще далі, здається, тебе на той шлях посунув. Кажи – ще що у вас є?

      – Кажу ж: нічого! Хіба що стрівся недавнечко з Давиденком.

      – Він досі в своїй управі?

      – І досі, і опріче неї більш нічого не хоче знати. Я, каже, земський діяч, і цього з мене досить.

      – Якби ж з тієї діяльності була яка користь… Ну, в усякому разі – я незабаром сам усе побачу, бо ти поганий оповідач, – промовив Раденко. – Завтра зайдемо до Квітківського, – тільки я боюсь, що він буде через лад кислий.

      – Ти сьогодні злий! Квітковський кислий ніколи не бува, – він тільки нервовий дуже. А тепер він навіть спокійніший – з того часу, як Ганна Михайлівна приїхала.

      – Се його сестра, та, що ти з нею «друзями змалечку»? – спитав Раденко.

      – Ну, друзями змалечку ми з нею не були, бо ти сам добре знаєш, що я тільки два роки у їх прожив, та й то не змалечку, а вже тоді, як у гімназії був.

      – Та як ти в їх опинився? Я забув.

      – Тоді ще живий був їх батько, а мій батько був знайомий з ним та й оддав мене до їх на кватирю.

      – А чом же я ніколи не стрівав у Квітковського тієї Ганни Михайлівни?

      – Бо ти ж знайомий з Квітковськими тільки рік, а вона саме цей рік, довчившись у гімназії, жила в своєї тітки на селі, а приїхала до брата недавнечко – ще й місяця нема.

      – Що воно за дівчина?

      Гайденко не відразу відмовив:

      – Свідома

1

І дурень чекає на відповідь (нім.)