Вибрана поезія. Олександр Блок

мерть – сміюся

      Розважливо до себе. Ну, то що ж?

      Так хочу я. Мені властиво знати,

      Що в певний час прийде вона й до мене.

      Я по шосе проходив біля скачок.

      День золотий дрімав на купах шутру,

      А за глухим парканом – іподром

      Під сонцем зеленів. Стеблини злаків,

      Купави, ще з весни набубнявілі,

      Дрімали в променях пестливих. Далі —

      Трибуна придавила плоским дахом

      Юрбу роззяв і модниць. Прапорці маленькі

      Пістрявіли навкруг. А на паркані

      Сиділи й видивлялись перехожі.

      Я йшов і слухав перегони коней

      По ґрунті збитому. Тривожний тупіт

      Копит. Нараз – ранковий крик:

      – Упав! Упав! – кричали на паркані,

      І, ставши на пеньок, побачив я

      Одразу все: в пістрявій одежині

      Летіли там жокеї – до стовпа.

      Від них одставши, огир басував

      Без верхівця, в розметаних стременах.

      За листям кучерявеньких берізок,

      Од мене близько так, – лежав жокей,

      Весь в жовтому, на врунах весняних,

      Упавши навзнак, повернув обличчя

      В глибокі і пестливі небеса.

      Так ніби вік лежав, розвівши руки,

      У небо дивлячись. Прекрасно так лежав.

      До нього бігли люди вже. Здалека,

      Поблискуючи спицями повільними, ландо

      Котилось м’яко. Ось вони підбігли

      І підняли його… І вже повисла

      Безвладна жовта, немічна нога

      В обтягнутій рейтузі. Завалилась

      За плечі їм кудись там голова…

      Ландо вже тут. І до його подушок

      Так обережно й лагідно приклали

      Писклячу жовтизну жокея. На підніжку

      Хтось вискочив незграбно і завмер,

      Підтримуючи голову і ногу,

      І повернув назад візник бундючний.

      І так же звільна спиці обертались,

      Поблискували козли, осі, крила…

      Так вільно і прекрасно так померти.

      Скакав усе життя з одним бажанням,

      Щоб першим доскакати. Й на скаку

      Спіткнувся кінь засипаний. Сідла

      Не втримати вже мускулами ніг, —

      І вутлі розметалися стремена,

      І, поштовхом одкинутий, злетів…

      Потилицею вдаривсь об свою

      Привітливу, весняну, рідну землю,

      І в мозку всі думки пройшли за мить —

      Єдині, найпотрібніші. Пройшли —

      І вмерли. І померли також очі.

      І дивиться так мрійно вгору труп.

      Так вільно і прекрасно.

      По набережній якось я проходив.

      Робітники в тачках возили з барок

      Вугілля, дрова, цеглу. І ріка

      Від піни білої іще синіла.

      З-за обшивок розстібнутих дивились

      Тіла засмаглі в зблискуванні поту,

      І Русі вольної зіниці світлі

      З лиць почорнілих сяяли суворо.

      І тут же діти голими ногами

      Місили купи жовтого піску,

      Тягали – то цеглинку, то поліно,

      То дощечку. Ховалися. А там

      Поблискували їхні п’яти чорні,

      І матері – з обвислими грудьми

      Під платтям чорним – ждали їх, сварились,

      Давали ляпасів і відбирали

      Цеглинку, дрова, дощечку. Й тягли

      Кудись, під ношею зігнувшись гірко.

      І знов гурма дитяча поверталась,

      І починали дітки знову красти:

      Той – цеголку, а той – полінце…

      І раптом – сплеск води і сильний крик:

      – Упав! Упав! – знов закричали з барки.

      І, випустивши тачку, робітник

      Рукою вказував кудись у воду.

      Надбігла вже юрба кошуль пістрявих

      Туди, де на траві, в камінні з бруку,

      Поблискувала пляшка-половинчик.

      Один тягнув багор. А поміж паль,

      Забитих біля берега у воду,

      Погойдувалася людина легко

      В сорочці та в розірваних штанах.

      Один схопив його. Допомогли,

      І довжелезне розпростерте тіло,

      З якого ручаєм лилась вода,

      На берег витягнули і поклали.

      Видзвонюючи шаблею об камінь,

      Городовий навіщось до грудей

      Приклав щоку і пильно слухав —