8 уроков лидерства. Чему военные могут научить бизнес-лидеров. Роберт Кийосаки

ще гіршим ярмом.

      І от він стає на майдані,

      Здійма дорогого шлика⁸, —

      І кличе козачество славне.

      Усе Запоріжжя склика:

      Зове Богуна⁹, Кривоноса¹⁰,

      Зове і надію одну —

      Свого безталанного сина,

      Що рано поліг у труну…

      До всіх він тепер присягає

      І руки до Бога здійма,

      Що зве за голоту повстати,

      Якій і просвітку нема,

      Яку колись в давню годину

      Запродав він сам старшині.

      І гетьмана голос лунає,

      Склика вояків до борні…

      Але того клику не чують

      Колишні чубаті брати:

      Одні полягли на могилах,

      Других повкладали кати,

      А треті сього відцурались,

      Чим перше святили слова,

      І гетьман у скруті-розраді,

      Як перш, до поспільства взива:

      «Вставайте, сині мої, квіти!

      Не гніть перед катом спини,

      Клянусь, розіб’ю ваші пута,

      Свої поквитую¹¹ вини».

      Але перемучені діти

      У лаву не сходяться тут…

      І жде їх безрадісний гетьман,

      Аж поки не крикне когут¹²…

      Тоді, застогнавши, сідає

      На білого змія-коня

      І лине назад до порогів

      Крізь води й ліси навмання.

      І там у печері глибокій

      З жалем до хреста припада,

      І молить за край свій у Бога

      Та тяжко гіркими рида.

      І б’є себе з розпачу в груди.

      Кляне свій безщасний талан, —

      Поки не поляже кістками,

      Як здійметься ранній туман.

      1902 р.

      Іван Франко

      (1856–1916)

      Каменярі

      Я бачив дивний сон.

      Немов передо мною

      Безмiрна, та пуста, i дика площина

      І я, прикований ланцем залiзним, стою

      Пiд височенною гранiтною скалою,

      А далi тисячi таких самих, як я.

      У кожного чоло життя i жаль порили,

      І в оцi кожного горить любовi жар,

      І руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,

      І плечi кожного додолу ся схилили,

      Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.

      У кожного в руках тяжкий залiзний молот,

      І голос сильний нам згори, як грiм, гримить:

      «Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод

      Не спинить вас!

      Зносiть i труд, i спрагу, й голод,

      Бо вам призначено скалу сесю розбить».

      І всi ми, як один, пiдняли вгору руки,

      І тисяч молотiв о камiнь загуло,

      І в тисячнi боки розприскалися штуки

      Та вiдривки скали; ми з силою розпуки

      Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

      Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

      Так нашi молоти гримiли раз у раз;

      І п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;

      Хоч не одного там калiчили тi скали,

      Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.

      І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,

      Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,

      Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,

      Як