Ворошиловград. Сергій Жадан

все, що необхідно, аби не втратити віру.

      Я спав в одязі. В джинсах і розтягнутій футболці. Прокинувшись, ходив кімнатою, перевертав порожні пляшки з-під лимонаду, склянки, банки й попільниці, залиті соусом тарілки, взуття, злісно давив босими ногами яблука, фісташки й жирні фініки, схожі на тарганів. Коли винаймаєш помешкання і живеш серед чужих меблів, вчишся ставитись до речей обережно. Я тримав удома різний мотлох, мов перекупник, ховав під канапою грамофонні платівки й хокейні ключки, кимось залишений жіночий одяг і десь віднайдені великі залізні дорожні знаки. Я не міг нічого викинути, оскільки не знав, що з цього всього належить мені, а що є чужою власністю. Але з першого дня, від тієї миті, як я сюди потрапив, телефонний апарат лежав просто на підлозі серед кімнати, викликаючи ненависть своїм голосом і своїм мовчанням. Лягаючи спати, я накривав його великою картонною коробкою. Зранку виносив коробку на балкон. Диявольський апарат лежав посеред кімнати і нав’язливим тріскотом повідомляв, що я комусь потрібен.

      Ось і тепер хтось телефонував. Четвер, п’ята ранку. Я виліз з-під ковдри, скинув картонну коробку, взяв телефон, вийшов на балкон. На подвір’ї було тихо і порожньо.

      Через бокові двері банку вийшов охоронець, влаштувавши собі ранковий перекур. Коли тобі телефонують о п’ятій ранку, нічого доброго з цього не вийде. Стримуючи роздратування, підняв слухавку. Так усе й почалось.

      – Дружище. – Я відразу впізнав Кочу. Він мав прокурений голос, так ніби замість легень йому вмонтовано було старі пропалені динаміки. – Гєра, друг, не спиш? – Динаміки хрипіли й випльовували приголосні. П’ята ранку, четвер. – Алло, Гєра!

      – Алло, – сказав я.

      – Друг, – додав низьких частот Коча, – Гєра.

      – Коча, п’ята ранку, що ти хочеш?

      – Гєр, послухай, – Коча перейшов на довірливий свист, – я не став би тебе будити. Тут така шняга. Я ніч не спав, поняв? Учора брат твій телефонував.

      – Ну?

      – Коротше, він поїхав, Германе, – тривожно зависло по той бік Кочине дихання.

      – Далеко? – складно було звикнути до цих його голосових перепадів.

      – Далеко, Германе, – увімкнувся Коча. Коли він починав нове речення, голос його фонив. – Чи то в Берлін, чи то в Амстердам, я так і не зрозумів.

      – Може, через Берлін в Амстердам?

      – Може, й так, Гєр, може, й так, – захрипів Коча.

      – А коли повернеться? – Я встиг розслабитись. Подумав, що це просто робочий момент, що він просто повідомляє сімейні новини.

      – По ходу, Гєра, ніколи, – слухавка знову зафонила.

      – Коли?

      – Ніколи, Гєр, ніколи. Він назавжди поїхав. Учора дзвонив, просив тобі сказати.

      – Як назавжди? – не зрозумів я. – У вас там усе нормально?

      – Да, нормально, друг, – Коча зірвався на високі ноти, – все нормально. От тільки брат твій кинув тут усе на мене, ти поняв?! А я, Гєр, уже старий, сам я не потягну.

      – Як кинув? – я не міг зрозуміти. – Що він сказав?

      – Сказав, що в Амстердамі, просив зателефонувати тобі. Сказав, що не повернеться.

      – А заправка?

      – А заправка, Гєр, по ходу на мені. Тільки я, – Коча знову додав до свого хрипіння довірливості, – не потягну. Проблеми у мене зі сном. Бачиш, п’ята ранку, а я не сплю.

      – А давно він поїхав? – перебив я.

      – Та вже тиждень, – повідомив Коча. – Я думав, ти знаєш. А тут така от шняга виходить.

      – А що він мені нічого не сказав?

      – Я не знаю, Гєр, не знаю, дружище. Він нікому нічого не сказав, просто взяв і увалив. Може, хотів, щоби ніхто не знав.

      – Про що не знав?

      – Про те, що він увалює, – пояснив Коча.

      – А кому яке діло до нього?

      – Ну, не знаю, Гєр, – закрутив голосом Коча, – не знаю.

      – Коча, що там у вас сталось?

      – Гєр, ти ж мене знаєш, – зашипів Коча, – я в його бізнес не ліз. Він мені не пояснював. Просто взяв і увалив. А я, дружище, сам не потягну. Ти би приїхав сюди, на місці розібрався, а?

      – У чому розібрався?

      – Ну, я не знаю, може, він тобі щось говорив.

      – Коча, я не бачив його півроку.

      – Ну, я не знаю, – зовсім розгубився Коча. – Гєр, дружище, ти приїдь, бо я сам ну ніяк, ти правильно мене зрозумій.

      – Коча, що ти крутиш? – запитав я нарешті. – Скажи нормально, що там у вас сталось.

      – Та все нормально, Гєр, – Коча закашлявся, – все нормальок. Коротше, я тобі сказав, а ти вже дивись. А я пішов, у мене клієнти. Давай, дружище, давай. – Коча кинув слухавку.

      Клієнти у нього, подумав я. О п’ятій ранку.

* * *

      Ми винаймали дві кімнати в старій виселеній комуналці, в самому центрі, в тихому дворі, засадженому липами. Льолік займав прохідну кімнату, ближче до коридора, я жив у дальній, з якої був вихід на балкон. Решта кімнат комуналки були наглухо зачинені. Що ховалося за дверима – ніхто не