Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка). Галина Вдовиченко

не рахованi, пастух рогатий – що це?

      Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:

      – Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.

      Ми сидiли на ґанку, загорнувшись у теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступає в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем…

      – А тепер ви вiдгадайте, – запропонувала дiвчинка. – Без чого хлiба не спечеш?

      – Без чого хлiба не спечеш?… – перепитала я. – Без вогню?

      Наталка заперечливо похитала головою.

      – А! – зрозумiла я. – Без борошна?… Нi? Тодi – без води.

      Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.

      – Без печi, – висунула нову версiю.

      – Це все правильно, – подала голос дiвчинка. – Але це неправильні вiдповiді.

      Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:

      – Без рук! Без рук, звичайно.

      – А от i нi.

      – Без чого хлiба не спечеш… – пiшла я на новий виток.

      Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю в чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки – це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.

      Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на одну.

      – Без скоринки, – сказала вона. – Хлiба не спечеш без скоринки.

      …Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд’юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п’янiють iншi, у того, хто не п’є, теж виникає стан сп’янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.

      Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду в змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула всi його сильнi риси – вiдвертiсть, упевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.

      Або Олег не захотiв бути переможцем.

      …Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…

      У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло