Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка). Галина Вдовиченко

буртів – посів помітне місце на літературній карті України. Про крихітне містечко, де мешкає усього чотири тисячі люду, тепер знає кожен, хто бодай трохи обізнаний із сучасною українською літературою. Два романи, ні, тепер уже три – «Слуга з Добромиля» і «Магнат» Галини Пагутяк і «Тамдевін» Галини Вдовиченко – обрали своїм тлом Добромиль та його околиці. Такого могло б і не статись, бо в Україні повно цікавих куточків, але, раз прийнявши, Добромиль уже не відпустив нас, Галин. Магію цього місця, яке любить пожартувати, але ніколи не заподіє зла, відчуваємо не лише ми, а й ті, хто потрапляє в Добромиль і підіймається звивистою дорогою до найвисокогірнішого замку в Україні. Три чудові гори, як три піраміди, були зображені на фресках у замку Гербуртів, який з XVIII століття поволі перетворювався на руїну. За межами понищених мурів відчуваєш напругу, неспокій, усередині – тепло й затишок. Тут блукають вовки та літають орли, тут Вирва раз чи два на рік виходить з берегів, позбуваючись сміття, яким осквернили її люди. У середині XVII століття невелика гірська річка знищила костел, де був похований найвідоміший і найнещасніший представник роду Гербуртів – Ян Щасний Гербурт. І ось сюди приїжджає молода жінка, щоб порятувати своє серце, утопити в прекрасній грізній стихії смуток, і натомість виявляє, що все воно не таке, яким їй марилось в огламуреному туризмом рідному Львові. Що тяжка праця гірських бойків робить цих людей не лише витривалими, а й черствими, що за суворістю може приховуватись гостинність або навпаки. І що дух моравських лицарів, які чотириста років тримали Добромиль у своїх долонях, оселився тепер у диких пущах. Містика, що плавно переходить у буденність, поступово повертає втрачену допитливість, загострює почуття, і три вовчі шкурки на горищі старої хати викликають болючий спазм у горлі…

      Ще не відійшов той щем від перечитаного роману Галини Вдовиченко, як на письмовий стіл лягли «Вовчі історії замку Гербуртів». Я з радістю помітила, як природно вплітаються в розповідь слова місцевої говірки, як письменниця влізає в шкуру людей і тварин, а дух її ширяє над цим напівзабутим світом, огортаючи його теплом любові і співчуття. Ця нова Галина Вдовиченко мені подобається ще більше. Це вже не трохи збентежена карпатською екзотикою львівська пані, а господиня свого маленького царства в селі під Добромилем. Нині вона сама може зцілити від душевної порожнечі того, хто прийде до неї чи просто розгорне цю книжку. Любов творить дива: вона підносить правду життя до художньої правди.

      Галина Пагутяк

      15 жовтня. Карпати

      Кумовi потрiбна була людина. Без людини нічого не виходило. I вiн наважився.

      Чекати довелося довго. Коли почулися нарештi голоси та смiх й попри розлогий кущ з яскраво-червоними ягодами глоду пройшли двi дiвчинки, вiн навiть не ворухнувся. Такi люди були йому не потрiбнi.

      Щонайменше годину на стежцi нiкого не було, аж поки знову не з’явився виразний запах, який Кум не сплутав би з жодним іншим, – запах людини, – i з-помiж дерев вийшла жiнка. Човгала урозхит, з помiтним зусиллям переносячи вагу тiла з ноги на ногу. Через кiлька днiв у неї народиться дитинча. Вона теж не годиться. Кум навiть не простежив за жiнкою поглядом.

      Нескiнченно потягнулося нове очiкування, але Кум умiв чекати. Коли смуги холодного вечiрнього туману закрили не лише далекi пагорби та потемнiлий лiс, а й близькi чагарники з деревами, залишивши самi верхiвки, Кум нашорошив вуха, втягнув чутливими нiздрями вогке повiтря. До чагарника стрiмко наближався чоловiк. Молодий, з пружними м’язами та запахом, який нагадав Кумовi про Брата. Це було саме те, що треба. Кум нечутно обiйшов кущ, обережно ставлячи лапи слiд у слiд, рiвним прямим ланцюжком, й зупинився бiля самої стежки.

      Юнак, побачивши перед собою щось темне – теля чи пса, – сповiльнив енергiйну ходу. Зупинився.

      – Ти чий? Чого тут?… – запитав вiн розгублено. Й закляк нерухомо, вiдчувши, як миттєво змокрiла спина.

      Перед ним стояв вовк.

      Сутулий, гостровухий, з широколобою головою, облямованою «бакенбардами». Уважнi очi золотисто-жовтого кольору, видовжена морда, плямиста шерсть кiлькох вiдтiнкiв. Хлопчина судомно, коротко й шумно втягнув носом повiтря. Звiр ледь помiтно ворухнув прямим хвостом – тримав його похило, ближче до землi. Усе своє сiмнадцятирiчне життя юнак прожив у гiрському карпатському селi, але нiколи не зустрiчав серед лiсу живого сiроманця. Однак те, що перед ним зараз стояв вовк, впевнено заступивши стежку, вiн зрозумiв одразу, всотавши поглядом усi особливостi вигляду чужинця й запам’ятавши цю картину на все життя.

      Вiд людини рiзко повiяло гарячою хвилею страху – й по тiлу вовка пробiгло тремтiння. Вiн теж боявся, але, на вiдмiну вiд зненацька заскоченого хлопця, мав перевагу – готовнiсть до зустрiчi. Кум не зводив з юнака очей. Той, на щастя, не побiг, смикнувся, проте залишився стояти – ноги не слухалися. Кум теж ледве стримався, аби не дременути свiт за очi.

      Бовванами завмерли обоє на стежцi, напруженi, з однаково розширеними назустрiч один одному зiницями очей.

      Вовк мусив зробити свою справу, вибору вiн не мав. Слiд було показати свої добрi намiри – i вiн привiтався, дружньо ворухнувши хвостом. Але хлопчина не зрозумiв. Немов варом, його обдало хвилею