Біле ікло. Джек Лондон

і він. Піднявши голову, він пильно на них поглянув, при цьому різко смикаючи ніздрями та вивчаючи їхній запах.

      – Це вовчиця, – вирішив Білл.

      Собаки лягли на сніг, і він пішов повз них до свого товариша, котрий стояв біля саней. Разом вони спостерігали за дивним звіром, який переслідував їх багато днів і вже розправився з половиною їхніх собак.

      Уважно вивчивши їх, звір підбіг риссю на декілька кроків. Так він зробив декілька разів, доки між ними не лишилось якихось сто ярдів. Він зупинився біля купки ялинок, що росли поряд, підняв голову і почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, які за ним спостерігали. В його погляді читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачої прив’язаності. Цей смуток породжував голод, такий же жорстокий, як і його власні ікла, такий же безжалісний, як студінь.

      Тварина була занадто великою як на вовка, її зморене голодом тіло видавало риси однієї з найбільших особин свого виду.

      – Вона має біля двох футів у плечах, – відмітив Генрі. – І готовий закластися, що її довжина сягає майже п’яти футів.

      – Який дивний у неї окрас, хіба у вовків такий буває? – з сумнівом промовив Білл. – Я раніше ніколи не бачив рудого вовка. Як на мене так у неї хутро якогось коричнево-червоного кольору.

      Звір безумовно не був коричнево-червоного кольору. У нього була справжня вовча шерсть. Його хутро було переважно сірого кольору, але все ж таки був присутній і рудуватий відтінок, цей відтінок змінювався, він то з’являвся, то зникав, і створювалося враження оптичного обману: ось здавалося, що хутро сіре, беззаперечно сіре, а потім з’являлися ледве помітні відтінки рудого, і хутро набувало невизначеного кольору.

      – Схожа на їздову лайку, – сказав Білл. – Я б не здивувався, якщо б вона зараз замахала хвостом.

      – Ей ти, лайка! – гукнув він. – Іди-но сюди, як там тебе звати.

      – Ніскілечки тебе не боїться, – засміявся Генрі.

      Білл пригрозив рукою та гучно закричав, але тварину це зовсім не налякало.

      Єдине, що вони помітили, так це те, що звір ще більше нашорошився. Він як і раніше дивився на них з безжальним голодним смутком. Вони були здобиччю. А він був голодним, і якби йому трапилась нагода він не вагаючись накинувся б на них і поживився.

      – Дивись, Генрі, – вимовив Білл, несвідомо понизивши голос до шепоту, коли дещо надумав. – У нас є три набої. Звідси постріл буде вірним. Не схибимо. Вона виманила трьох наших собак, треба покласти цьому край. Що ти на це скажеш?

      Генрі кивнув на знак згоди. Білл обережно витягнув з саней рушницю. Він вже майже приклав рушницю до плеча, як раптом вовчиця відскочила від дороги і зникла за деревами.

      Товариші глянули один на одного. Генрі протяжно і з розумінням просвистів.

      – І чого я відразу не допетрав, – вголос сварив себе Білл, вкладаючи рушницю назад. – Звичайно ж вовк, який знає, коли треба прийти, щоб покормитися разом з собаками, знає, що таке рушниця. Повір мені, Генрі, ці тварюки причина усіх наших проблем.