Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник

дулiвки предаю вишному забвенiю прискорбiє моє. Да не пом’янеться к тому треклятая хворостина, преломленiєм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона тресугубо анахтема проклята i да згорить в пещi халдейськой, а ще лучче, як в гиєннi огненнiй. Давай же дiло говорити i дiло творити. Да будеть вам, пане добродiю, вiдомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – i почав карлючки гнути.

      – Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощiв i пiдбiг до нього, щоб випитувати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?.

      – Але! ви таки усе своє! – каже Ригорович. – Вам хоч кiл на головi теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписували, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам нiколи!

      – А чому ж нам нiколи? Здiлай любов, розжуй менi i сеє слово: чому нам нiколи?

      – Гм, гм! – викашлявшись i подумавши, сказав Ригорович, – яковая нам соприкосновенность до Чернiгова i до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?

      – Як се то? – злякавшись, питав пан Микита. – Вiд чого мир погиба? Що ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, вiд чого вiн погиба i чи не можемо його як-небудь оборонити або пiдперти?

      – Погибаєть! – здихнувши, каже Пiстряк.

      – Всiм зрящим i дивующимся, нiхто же о помощi не радить. Зрiте, пане сотнику Уласовичу, i ужасайтеся! Три седмицi i пол дождь не спаде, i земля не одождися, i небо заключися; вся перетворишася в прах i пепел, вся прозябенiя iзсохоша, i єдиная пиль носиться у нашiй вселеннiй i – о, горе мнi, грiшнику! – пиль сiя водворяється в непорочнiм доселi носi моєм i дiйствуєть чиханiєм, подобно аки би от нюхновенiя нестерпимия i треокаянния – тьфу! кабаки, от нея же чист бих i непорочен от утроби матере моєя до здi. О горе!

      – Так вiд чого тут миру погибати, – казав пан Забрьоха, – коли ти, пане писарю, чхаєш?.

      – Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович. – Чхнеть i не тiльки я, та хоч би сам полковий писар, та що й казати: чхне i наш найяснiший i найвельможнiший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнiздиться у носi його ясновельможностi, а її, окаянної, подобiє суть сицевая пиль, вiтром возметаємая. I аще не сотворим внезапного одожденiя, усе iзсохнеть i погибнеть! зелiє i злак iзв’яднеть, i не будеть хлiбенного проiзростанiя; тогдi i ми не точию воздихаєм, но i умрем от глада i жажди внезапною смертiю. Розумно вам реку: подобаєть одождити бiдствующую землю нашу!

      – Отже, я тiльки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, менi говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небеснi знати i можемо зробити, щоб дощi йшли?

      – Можемо! – закричав на усю хату наш Пiстряк, а далi як стукне кулаком по столу i ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.

      – А кажи, кажи, пане писарю, як? Я i конотопський сотник, а щось i досi сього не знаю, – питав пан Забрьоха.

      – Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти