Перлини української класики (збірник). Василь Стефаник

погуляймо

      Та пісеньку заспіваймо:

      Ух! ух!

      Солом’яний дух, дух!

      Мене мати породила,

      Нехрещену положила.

      Місяченьку!

      Наш голубоньку!

      Ходи до нас вечеряти:

      У нас козак в очереті,

      В очереті, в осоці,

      Срібний перстень на руці;

      Молоденький, чорнобровий;

      Знайшли вчора у діброві.

      Світи довше в чистім полі,

      Щоб нагулятись доволі.

      Поки відьми ще літають,

      Поки півні не співають,

      Посвіти нам… Он щось ходить!

      Он під дубом щось там робить.

      Ух! ух!

      Солом’яний дух, дух!

      Мене мати породила,

      Нехрещену положила».

      Зареготались нехрещені…

      Гай обізвався; галас, зик,

      Орда мов ріже. Мов скажені,

      Летять до дуба… нічичирк…

      Схаменулись нехреіцені,

      Дивляться – мелькає,

      Щось лізе вверх по стовбуру

      До самого краю.

      Ото ж тая дівчинонька,

      Що сонна блудила:

      Отаку-то їй причину

      Ворожка зробила!

      На самий верх на гіллячці

      Стала… в серце коле!

      Подивилась на всі боки

      Та й лізе додолу.

      Кругом дуба русалоньки

      Мовчки дожидали;

      Взяли її, сердешную,

      Та й залоскотали.

      Довго, довго дивовались

      На її уроду…

      Треті півні: кукуріку! –

      Шелеснули в воду.

      Защебетав жайворонок,

      Угору летючи;

      Закувала зозуленька,

      На дубу сидячи;

      Защебетав соловейко –

      Пішла луна гаєм;

      Червоніє за горою;

      Плугатар співає.

      Чорніє гай над водою,

      Де ляхи ходили;

      Засиніли понад Дніпром

      Високі могили;

      Пішов шелест по діброві;

      Шепчуть густі лози.

      А дівчина спить під дубом

      При битій дорозі.

      Знать, добре спить, що не чує,

      Як кує зозуля,

      Що не лічить, чи довго жить…

      Знать, добре заснула.

      А тим часом із діброви

      Козак виїжджає;

      Під ним коник вороненький

      Насилу ступає.

      «Ізнемігся, товаришу!

      Сьогодні спочинем:

      Близько хата, де дівчина

      Ворота одчинить.

      А може, вже одчинила

      Не мені, другому…

      Швидше, коню, швидше, коню,

      Поспішай додому!»

      Утомився вороненький,

      Іде, спотикнеться, –

      Коло серця козацького

      Як гадина в’ється.

      «Ось і дуб той кучерявий…

      Вона! Боже милий!

      Бач, заснула виглядавши,

      Моя сизокрила!»

      Кинув коня та до неї:

      «Боже ти мій, боже!»

      Кличе її та цілує…

      Ні, вже не поможе!

      «За що ж вони розлучили

      Мене із тобою?»

      Зареготавсь, розігнався –

      Та в дуб головою!

      Ідуть