Чарівний альбом Кароліни. Анна Малігон

солодко потягнулася. «Їня… Їня…» – залепетав Марко. Це так він кликав Ліну, бо вже давно прокинувся і сидів у своєму ліжечку, граючись китицями настінного килимка. З двору долинав стукіт – то вже щось майстрував дід. Чутно хрипкий крик дядька Петра: «Н-н-но, пішла!» – певно, кудись поїхав підводою. Дядько Петро, чорний, як циган, товаришує з дідом, курить тютюн, загорнутий у газету, та іноді лається. Проте Ліна його не боїться. Добре було б покататися на возі, тримаючись за віжки. А зараз треба вставати, адже на сьогодні стільки всього заплановано! Перевозити сіно, наприклад. А раптом їй дозволять обережно сидіти на самому вершечку і дивитись, як повільно пливе над головою небо? Устала, привела до ладу себе й Марка – точнісінько як мама.

      – Розумничка наша! – похвалила бабуся Ліну.

      Після сніданку діти гралися на подвір’ї. Розстелили старе покривало, повиносили іграшки. Навіть кицька Багіра приєдналася до компанії. Розляглася, витягла лапки, хижо зиркаючи на горобців. А Ліна влаштувала ляльковий театр. Сама придумала казку, озвучила зайчика та ведмедя. Марко аж заливався сміхом, коли сестричка говорила тонесеньким голоском або грубим, наче справжній хижий звір.

      – Ліно! – гукає знову бабуся. – Щось курчат ніде не видно. Чи до Ганжихи вони часом не попхалися?

      Ганжиха – лайлива баба, обійстя якої праворуч від їхнього. Частенько нахваляється зварити борщ із неслухами-забродами. По ліву руку – вигін, а далі вже починається ліс. Тож Ліна, огледівши подвір’я Ганжихи крізь частокіл, жвавенько побігла на вулицю. Хай би собі паслися на моріжку! Так ні – таки попхалися куди не слід. Та ще й до кого? До відьми Хвиньківни. А там зарості такі густі! Може, пес приблудний заліз туди? Або шуліка причаївся? Що робити? Ліна з усіх сил штовхнула стару хвіртку – а та ні з місця. Довелося стати на лавку й перелізти через паркан. Кілька вправних рухів – і Ліна опинилась у густій траві, такій високій, що сама відчула себе курчам.

      І тут Ліна згадала про вчорашню дівчинку у вікні. Їй захотілося хоч одним оком глянути на неї зблизька. Трухлявий живопліт не був перепоною. Тож Ліна легко пробралася до сусідів і застигла від подиву – у вікні, що виходило на город, була та ж сама дівчинка. Вона сиділа на підвіконні, звісивши ніжки. Ліна підійшла до незнайомки, але та ніби не помічала її. Погойдувалась, як механічна лялька, і дивилася вниз, розглядаючи свої блискучі сандалі. Дівчинка і справді була схожа на ляльку – такої світлої шкіри Ліна не бачила ніколи.

      – Привіт! Можна з тобою познайомитися? – неголосно спитала Ліна, пам’ятаючи про великого пса.

      Дівчинка мовчала. І пес мовчав за будинком. І все на світі мовчало.

      Невже вона справді глуха? І сліпа? Але ж учора вона усміхалася!

      – Якщо не хочеш зі мною знайомитися, просто кивни головою, і я піду геть, – розпачливо сказала Ліна.

      Але дівчинка знову мовчала. Справді глуха! І віконниці – сині-сині, такі, як наснилися Ліні цієї ночі. Може, бабуся правду казала