Шмагія. Генри Лайон Олди

бадьорий і веселий. Збіг донизу, надвір: умиватися.

      – Із правої вам ноги, майстре Андреа!

      – І вам усіх благ, любонько! Чи не зіллєте гостеві?

      – Охоче! Вам холодненької чи підігріти?

      – Холодненької! И-их!

      Таке вже траплялося з Мускулюсом: після ночі кошмарів підхопитися зеленим, пухырчастим, хрустким огірочком, до країв налитим соком життя. Учитель Просперо вважав цю якість доволі корисною для їхньої професії, іноді заздрив учневі вголос. Сам бойовий маг такими талантами не володів – навіть необхідність підняти чашку з чаєм він супроводив наріканнями. Вигляд при цьому в Просперо Кольрауна був, як у каторжанина після трудового дня. Втім, Андреа не помилявся щодо наставника: ремствуючи та скаржачись, той помахом перста скрутив би дюжину таких бадьореньких, як улюблений учень. А потім би ще тиждень скаржився.

      – А-а-ах! Годі, любонько, ви мене доконаєте!

      – Та вас дрюком не прибити, майстре чаклун!

      – Та годі вам! Я літній, кволий чоловік!

      – Кволий він… Ич, роздобріли, на столичних хлібах!

      – Ото ж бо й воно! Ось ваші кожум’яки… До речі, ваш старший братик – він удома не ночує?

      – А Шишка п’ятий рік як відбудувався! Фержериту Павізар за себе взяв, із посагом. Ферж мені, кульгавій, не рівня, вона в будь-яку щілину затичка… У глухому куті живуть: бачили, де обаполи різьблені…

      Незабаром, не звертаючи уваги на Цетинку й зацікавленого Косяка, малефік уперся чолом у паркан. «Велика Дрібниця» вимагала регулярності. Дозволяючи тілу йти знайомим курсом, сублімуючи ману, Мускулюс запізніло сварив себе за пияцтво. Ясно: таємничий дідок, дитяче «чаклунство» й пантоміма Леонарда Швелера – плід уяви, розпаленої кминною! Кмин взагалі кепсько впливає на розлиття флегми! Мало того, згодом, щойно Андреа ліг у постіль, почали снитися й зовсім нісенітниці: хтось із сусідів, підхопив лунатизм від близькості лілльских дівок та блукав дахом, голосно стогнав, потім завис на ринві, намагаючись виламати пруття ґрат на жаданому вікні, дівиці радісно взяли участь у зламуванні, й лише героїзм капралів, а також влучність Т’ядена, що вибіг надвір зі жменею розжарених горіхів-шибунців…

      Зрозуміло, кошмар! Марення! Якщо засинаєш на тверезу голову, ніколи такого не насниться! Чаклун завершив вправи й посипав голову попелом.

      Не буквально, певна річ.

      Рипіння завісів на дверях залишилося б непочутим, якби контрапунктом йому не пролунало вимогливе нявкання. На ґанку з’явився сріблястий котисько в пошуках сніданку. І далі репетуючи, Косяк знехотя сторонився, випускаючи з дверей хазяїна. Леонард Швелер статечно вклонився малефіку й жестом чепуруна змахнув з каптана невидимі порошини. Начебто не до фарбівні, а на свято зібрався. Звички чепуритися, а також милостивого виразу обличчя, наскільки чаклун пам’ятав, за Швелером раніше не водилося. Та й суконних каптанів він уникав, обходячись підручним матеріалом. Куртка із замші, штани з юхти, чоботи з кирзи, капелюх із велюру. Сорочка, здається, з лайки, але тут Андреа міг і призабути.

  &n