Давно, знебулий раб, замислив я втекти.... Генри Лайон Олди

методами, а потім переводили до «внутрішнього кола» навчання. Місцеві шейхи спершу похмуро косилися на іновірця, але коли лікар потряс їх рясним цитуванням Румі й витримав тригодинний «танок дервіша», залишившися до кінця на ногах, навіть найупертіші ортодокси відчули до гостя пошану.

      Ах, як давно це було…

      Тоді лікаря ще не дратувала велика кількість людей навколо.

* * *

      – У вас є які-небудь скарги?

      – Ска… скарги?

      – Ну, може, вас щось не влаштовує, що-небудь не подобається у нас? Наприклад, годують погано. Розповідайте, не соромтеся. Я постараюся вам допомогти, якщо це буде в моїх силах.

      – Годують добре. Навіть краще, ніж удома. У мене. Пюре з рибою. Морс. Хліб свіжий. Морс подобається. А тут не подобається. Байдуже.

      – Що саме вам не подобається?

      – Все. Люди… Їх багато. Дуже. Від них шум між вухами. І камінь не ліпиться. Нічого не ліпиться. Навіть асфальт. Навіть люки. З люків ліпити добре, мені подобається. Вони такі лункі виходять. Лункі й важкі. Коли біжать – дзвону… Тільки тут вони не ліпляться. Це від людей. Від шуму. Напевно.

      – Що у вас не ліпиться, пробачте?

      – Големчики. Їх так мамця назвала. Давно. Коли я ще маленький був.

      – Добре, до ваших големчиків ми ще повернемось. Це дуже цікаво.

      – Правда, повернемось? Разом з вами, лікарю? Ви теж хочете туди… додому?!

      – Гадаю, ви не зовсім правильно мене зрозуміли. Або я неточно висловився. Я мав на увазі: «повернемося в нашій розмові». А поки мені б хотілося дізнатися детальніше, що ще вам не подобається?

      – Все. Майже все. Люди шарудять. Голосно. Всім чогось треба. Шарудять, шарудять… Навіщо? Не люблю шарудіти. Не люблю слухати шарудіння. Зрідка тільки. Іноді. Або коли големчики булькають.

      – Наша бесіда вас теж обтяжує?

      – Бе-сі-да? Обтяжує… тяжкість… Ні. Не дуже. Ви інакше шарудите, ніж інші. Ви говорите. Ви словами робите. Ну, хочете зробити. А інші просто… те-ре-ве-нять.

      – Спасибі на доброму слові. Тоді, якщо не заперечуєте, давайте продовжимо. Отже, що вас ще не влаштовує в нашому пансіонаті, окрім великої кількості людей, шуму і розмов?

      – У пан-сі-о-на-ті?.. Так, мені пояснювали. У вас тут добре. Майже як вдома. Големчики не ліпляться, а так добре. Не чіпають. Не докучають: давай пошарудимо! Шуму менше. І годують. Пюре з рибою. Морс. З журавлини. Добре. Тут люди разом – зовні. А всередині – кожен сам по собі. І ви, лікарю, самі. І я – сам. І все. Подобається.

      – Значить, вам подобається в пансіонаті? А зовні – ні? Скажіть, ви б хотіли, щоб вас випустили?

      – Випустили? Куди? Додому?! Ви знаєте, як туди потрапити?!

      – Ні, я не знаю, як потрапити в те місце, про яке ви часто розповідаєте, і про яке ми ще поговоримо докладніше. Але ми могли б виписати вас під опіку вашого кузена.

      – Ку-зе-на?

      – Двоюрідного брата. Він дуже, дуже заможна людина, у нього прекрасний особняк, прислуга…

      – Юродний