Осінній сезон смертей. Андрій Кокотюха

мало подружку…

      – Хоч нічого так? – запитав я, коли ми брали горілку, шампанське, вино й шоколадку.

      – А тобі не один хрін?

      – Поки що ні!

      І справді, поки що я, тьху-тьху-тьху, непогано тямив. Добре пам’ятаю, як вийшли з таксі. Студмістечко рідне я навіть під чаркою впізнаю: прожив же тут колись п’ять років. Ніби вчора було…

      …Пам’ятаю гуртягу…

      …Пам’ятаю номер кімнати – сорок шість. Там справді було дві подружки. Обидві нічогенькі. Даремно я хвилювався… Сєва нас познайомив:

      – Оце Свєта, а це… я не знаю, як тебе… ага, Наталка, дуже добре. Коротше кажучи, це Свєта, а це Наталка. Отак!

      Свєта пішла ставити чайник, електричним чомусь не розжилися, і я тут-таки пообіцяв від щедрот подарувати найближчим часом. Наталка схопилася чистити картоплю. Я кинувся їй допомагати, це точно пам’ятаю. Ось про що тринділи, орудуючи ножами, згадати не можу і, напевне, не зможу, але пам’ятаю: реготали на два голоси…

      …Потім сіли до столу…

      Я пив тільки горілку. Хоч спочатку всі хильнули шампанського, по краплі, але це далося взнаки… Пили, балакали, ще пили, потім – музика: стара добра «Армія коханців», Земфіра, «Свє-єт аз-заріл маю ба-альную душу»… Просив рок, знайшовся вічно живий «Квін», але загалом споживали дикий якийсь музичний коктейль із неактуальної для мене, але популярної в маршрутках російської попси…

      Танцювали…

      Пили…

      Ще танцювали…

      Допивали…

      Сєва мені щось шепотів. Я всього не втяв. Тільки Наталя раптом почала збиратися. Їй треба було до іншого гуртожитку: вона там живе. Сюди ж просто в гості зайшла, а вже зовсім темно і далеко за північ. Свєта не відпускала, плела про якихось маніяків… Я втрутився, сказав, що проводжу Наталю і порозганяю к хрінам усіх маніяків, нехай тільки вони…

      …Далі пам’ятаю фрагментами. Провали в пам’яті…

      Ми на темній вулиці… Я обіймаю Наталю, вона пручається, але не дуже… М’які пухкі губи… Нетерплячі рухи рук… Трава, м’яка на дотик… Слабке зітхання… Чиєсь нерівне дихання… Може, то я так голосно сопу?… Глухий зойк, полегшене зітхання…

      …Я кудись їду. Сиджу на передньому сидінні машини. Темно. Я підношу руку з годинником дуже близько до очей. Марно. Їдемо ще якийсь час, потім машина гальмує.

      – Приїхали, – голос немов із глибокого колодязя…

      …Я намагаюся влучити ключем у замкову шпарину. Нарешті усвідомлюю: не той, у мене їх ціла в’язка. На поверсі біля дверей так само темно… Чи це у мене в очах?…

      …Я на кухні. П’ю воду з чайника. Просто з носика. Світло горить, і я можу глянути на годинника. Пів на третю ночі! Бляха, де ж я встиг так теє… Знов темно в очах… Чи я їх заплющив?

      …Дзвінок не змовкає, а мені ліньки продерти очі. На них давить головний біль, у черепній коробці дзвінки й молоточки… А один, зараза, гучніший за всі! Якого чорта? Кому там робити нема чого?!

      Дзвонять у двері. Наполегливо.

      Я рвучко