Осінній сезон смертей. Андрій Кокотюха

у зґвалтуванні і звірячому вбивстві дівчини, Наталії К.

      Здається, столичні мешканці звикли до всього: тут трапляється вісім убивств на добу і більшість – на побутовому ґрунті або під час кримінальних «розборок». Однак цього разу Київ паралізовано страхом і відчаєм. У студентському містечку орудує маніяк, обличчя якого відбилося в зіницях нещасних задушених жертв – Тетяни, Слави, Наталії, Світлани. Хто він, цей психічно хворий чоловік, який тероризує велике місто? Черговий Чикатило, Онопрієнко, маніяк з Окружної? І де шукати його слід?

      Андрій Кокотюха, маестро детективної прози, веде нас темними київськими вулицями, де вогні ліхтарів і неонових вивісок відбиваються в осінніх калюжах. Звичайний гуртожитський мурашник, з його постійним гармидером, де ніколи не вщухає дикий музичний ритм, тупотіння ніг і грюкання каструль на кухнях. Тут п’ють шампанське і горілку, грають у карти, розповідають похабні анекдоти, лаються, б’ються й кохаються. Кожний парубок – вічний шукач пригод, і кожна дівчина в міні-спідничці і з червоною помадою на губах – легка здобич. У цьому місті пороку сучасні Адами і Єви давно забули про невинність, пізнавши солодкий і повабний гріх. Лише глибокої ночі стихає це вселенське гульбище, і тоді на полювання виходить Він і вершить свою темну справу.

      У цієї криваво-моторошної історії – кілька зацікавлених сторін. Городяни, звісно, хочуть спокійно ходити вулицями, не сахаючись власної тіні. Міліція традиційно прагне зберегти честь мундира і чимшвидше розкрити морочливу справу, схопивши першого, хто потрапить під руку, і не надто дбаючи про справжні докази. А журналюги, як завжди, шукають дешевих сенсацій, щоб заповнити ними шпальти «жовтих» видань і прославитися завдяки резонансному матеріалу.

      Вести власне розслідування паралельно із правоохоронцями Андрія Шкараду спонукає не лише мисливський азарт та смак до ризикованих авантюр. Для колишнього кримінального репортера розкрити серію злочинів – означає не тільки зняти з себе тяжкі підозри, а й прийняти виклик підступного вбивці і довести, що в цій химерній грі із законом виграє розумніший і той, хто опиниться на кілька кроків попереду.

      Чи вдасться герою поставити крапку у смертоносному ланцюгу й вивести маніяка на чисту воду? Затамувавши подих, ми спостерігаємо, як вправні пальці журналіста клацають по клавіатурі, розрізнені припущення складаються у версії, за ними ось-ось прогляне розгадка. А в той самий час чиясь невміла рука виводить у загальному зошиті карячкуватим почерком слова любові і слова ненависті, у яких – і власне виправдання, і вирок сучасному суспільству, що втоптує в бруд найсвятіше й найчистіше почуття. Адже зворотним боком Любові є Божевілля, як нагадує нам автор в епіграфі до роману, цитуючи французького есеїста Мішеля Монтеня.

      Якщо ви шукаєте жорсткої правди життя, нуртування темних пристрастей, гострих колізій моралі і закону – то «Осінній сезон смертей» написано саме для вас. Андрій Кокотюха вміє приголомшити, заплутати, пустити читача хибними стежками, приспати його пильність, щоб у фіналі вразити безжальною ясністю фактів. І ми знімаємо капелюха, захоплені талантом письменника, який розповідає нам історію про життя, любов і смерть так майстерно, що від неї не можна відірватися ані на хвилину.

      Софія Філоненко, доктор філологічних наук

      Автор хоче вірити, що всі дійові особи, навіть працівники міліції, не мають і не матимуть реальних прототипів, а сюжет від початку до кінця – плід авторської уяви

* * *

      Кохання – це різновид божевілля.

Мішель де Монтень

      Частина 1

      Третя жертва

      1

      Інколи місто скидається на величезного дрімливого звіра.

      А люди – на кров’яні частинки. Носяться артеріями та венами вулиць, цілий день даючи тварині живучу енергію. Надвечір вони поволі загасає, даруючи гігантові бажаний спокій – ненадовго, до ранку… І так із року в рік, зі століття в століття…

      Маячня, скажете? Але такі асоціації можна вибачити: п’яним багато чого прощають. І п’яним не дивуються – мало, що може стукнути в хмільну голову! А я зараз п’яний. Доза алкоголю поки що сумісна з життям, навіть робить його прекрасним. Я лечу – мчу в таксі крізь Велике Місто, що поринає в сон.

      До речі, якщо розвинути теорію міста-звіра, то таксі разом із водилом і пасажирами – мною та моїм так само п’яним приятелем Сєвою – можна назвати вечерею монстра. Смішно, скажіть же, хіба ні? Звірюга згамав нас, а тепер перетравлює, засинаючи. І ми, перетравлювані, мчимо стравоходом – центральною вулицею… Як вона, в дідька, зветься?… Допилися… Хоч не так уже й допилися: просто радянські назви київських вулиць міняються на українські незалежні, але ми в такому віці, що тримаємо в пам’яті саме ті, совкові, тож заплутатися тут не штука. Дивно, що таксист не знає, як вони називаються тепер, а молодий же хлопчина, піонером точно був, хоч комсомол навряд чи застав… Ну їх, згадки про радянські вулиці, тягнуть за собою прикрі спогади. Повертаємося в сьогодення.

      А в ньому несемося ми, на жаль, у пряму кишку. Щоб нас викинуло в одну з клоак-околиць,