Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв

від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.

      – Ти не їжак, не їжак… – зі зміїним сичанням мовила Тітіра.

      А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?

      – Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.

      – А хіба ж не відаєш?

      – Якби відав, то не йшов би сюди.

      – То провідай, – за сичанням людської мови вже й годі було почути. – Відкривається його шлях…

      – Шлях Богомола? – уточнив двічі народжений. – Він нападе на нас, так?

      – На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.

      – А як це зробити?

      – Жертву… велію жертву… – розібрав Пекич.

      – Й чим саме радиш жертвувати? – Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. – Скажи мені, чим?

      – Закрий один шлях, відкрий інший, – сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. – У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.

      – Такого не буває, – недовірливо всміхнувся Пекич. – Жертва без певної втрати не чинна.

      – Про те не бійся, про те не хвилюйся, – й собі всміхнулась Зміївна. – Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.

      – Світ на тому стоїть відвіку.

      – Серединний світ – драбина, хтось угору – хтось в долину, – заспівала Тітіра. – Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.

      Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:

      – Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.

      – Так що саме чинити маю? Повідай…

      – Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! – заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.

      Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.

      Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.

      Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?

      Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.

      3.6

      Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок – і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають