Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов

Хто Подолав Звіра!.. І лише думка про те, що хтось щойно в нього стріляв, жалом упивалася в самісінький мозок. Хто ж це міг бути?

      Сонце вже торкнулося верхівок дерев, ідучи на спочинок і нагадуючи Чеславові, що варто поквапитися. Трохи відпочивши, він почав лагодитися в дорогу. Прихопивши зброю, а також стрілу, що ледь не обірвала його життя, юнак закинув на плечі свою важку здобич – тушу вовка – й повільно рушив туди, де його очікувала Посвята.

      Зірки одна по одній спалахували на швидко потемнілому небі. Ліс, поринаючи у тьму, ставав дедалі більш непрохідним і заплутаним. Чеслав уже кілька разів ледь не бився лобом об дерева, що раптом виникали на його шляху. І тільки завдяки небесним світилам він міг зорієнтуватися, у який бік мав іти. Добре, що цієї премудрості Сокіл учив їх іще змалку.

      Лише десь опівночі Чеслав дістався священного капища – найшанованішого місця їхнього племені. Святилище стояло на великій округлій галявині, оточеній огорожею з каменів та ям для очисних багать. Попереду заблищали сполохи вогнів, і Чеслав зрозумів, що дійшов до цілі. Усі чоловіки племені вже були тут. Над капищем стояв жвавий гомін. Відбувалися останні приготування до свята.

      Коли Чеслав виринув зі своєю ношею на світло багать, усі голоси стихли. У цілковитій тиші, під уважними поглядами одноплемінників він дійшов до середини капища й скинув тушу вовка на землю. І тільки тоді заговорили майже всі одразу, висловлюючи свою думку про його здобич. Чеслав помітив задоволене обличчя батька, що явно пишався сином. Так само подобрішало й обличчя Сокола. Наставникові не було соромно за свого вихованця. Його товариші теж уже повернулися, кожен зі своєю здобиччю. Близнюки Малко й Білко принесли козуль, довгий Серга – лисицю, здоровань Добр добув молодого вепра, а рудий Борислав – куницю. Але такий дебелий та лютий звір, як вовк, був лише в Чеслава.

      Коли зрештою чоловіки залишили його здобич у спокої та повернулися до подальших обрядових приготувань, до друзів підійшов Кудряш, що до того тихо стояв у тіні край капища. У руці він тримав зайця.

      – Думав ведмедя-дволітка… завалю, так не дався, негідник… У кущах схоронився… Я в нього стрілу пустив… Він затих… Я за ним у кущі поліз, а там – заєць…

      Дружний молодечий регіт перервав щиру розповідь Кудряша. Хлопці хапалися за животи, не маючи сил зберегти статечний вигляд, з яким сам Кудряш розповідав про своє чудове полювання. Лише Кудряшеві було зовсім не до веселощів. Він стояв, кусаючи губи, і намагався стримати сльози німої образи.

      – Оце звірюку ти, Кудряше, добув!.. – іржав, немов кінь, Борислав. – А може, то Лісовик тобі клишоногого на зайця підмінив?..

      Кудряш від розпачу опустив голову.

      – Мій вовк сьогодні теж зайця вбив, – навмисно суворо сказав Чеслав. – І для нього це було вдале полювання. І вовком він від цього не перестав бути.

      Після слів Чеслава сміх змовк.

      – Кудряш – мисливець.