Адвокат із Личаківської. Андрій Кокотюха

на сумнівні подвиги заради віри не благословляв.

      Міркуючи так, не стільки через намір поміняти не лише місце проживання, а й церковну конфесію, скільки для того, аби чимось зайняти голову, Клим дійшов до місця, де ставав трамвай. Зупинка позначалася стовпом, на якому він побачив дві букви – «D» і «Н».[15] Поки міркував, що вони означають і чи доїде звідси туди, куди треба, нагодився й сам трамвай. Щойно він зупинився й двері відчинилися, Кошовий раптом передумав сідати. Відступив назад, дочекався, поки вагон розвернеться на рейках та поїде, дзенькаючи, назад.

      Провівши трамвай поглядом і прийнявши, як йому самому здалося, важливе рішення, прибулий пішов на протилежний бік площі, де товклися коляски візників.

      Розділ другий

      Інший світ

      – Їхати, пане? – запитав[16] найближчий до нього.

      – Поїдемо. Для чогось же ти тут стоїш.

      Тепер візник розвернувся до Кошового повністю, при цьому ледь не ковзнувши з козел. Клим зміг розгледіти свого першого львівського знайомого краще. Невисокий, міцний, із вузьким лицем, вуса хвацько підкручені вгору. Вбраний він був не так, як його київські колеги: світла сорочка, жилетка, чиї ґудзики погано сходилися на черевці, чорні штани в дудочку, запорошені гостроносі черевики. Вказівний палець підбив угору круглий, схожий на невеличкий казанок чорний капелюх з вузькими круглими крисами.

      – З Великої України, по вимові чую, – сказав упевнено й одразу запитав, сіпнувши гострим, зарослим учорашньою щетиною підборіддям: – Чого це ви, пане?

      Клим зробив вигляд, що не зрозумів, знову торкнувся пучкою краю ока, перепитав:

      – Що – «чого»?

      – Оце, – цікавий візник повторив за Кошовим.

      – Не твоє діло, – відповів грубувато, зовсім не боячись виглядати нечемним в очах візника. – Ми їхати будемо чи кривлятися?

      Візник гмикнув, широким жестом запросив пасажира сідати в коляску. Коли той вмостився, запитав, не поспішаючи повертатися спиною:

      – Куди пана везти? – І знову не стримався: – Це ж ви з київського, так?

      – Угадав, – відповів Клим сухо.

      – А я, пане, не циганка, щоб вам тут гадати.

      У голосі кучера тепер зазвучали зухвалі нотки, з чого Клим зробив висновок: львівські візники від київських мало чим відрізняються. Теж не надто зважають на чини. Хоча сам він у Києві не мав аж такого великого чину, аби перед ним ламали картузи міські «ваньки».[17] Вирішив промовчати, заводитися з першим-ліпшим не збирався.

      Та новий знайомий не вгавав:

      – Знаєте, шановний, скільки Захар Гнатишин тут працює? Бігме, ще трамваї, грім їх побий, не ходили! Ось ця краса була тільки в задумках, – безцеремонно тицьнув у бік вокзальної будівлі. – Її ж у мене на очах зводили!

      – Захар Гнатишин – це ти, як я розумію?

      – Рекомендую! – Візник блазнювато підніс «казанка». – Так ось, шановний, я тут, на

15

Маршрути львівського трамвая позначалися двома латинськими літерами – першими буквами назв кінцевих зупинок польською. Зокрема, D – головний вокзал (пол. Dworzec glówny), Н – проспект Свободи (зупинка називалася «вулиця Гетьманська» – тодішня назва проспекту Свободи; пол. Нetmanska).

16

Увага! Тут і далі в романі герої однаково вільно спілкуються польською, німецькою, українською мовами, а також використовують російську та ідиш. Епізодичне вживання будь-яких інших мов буде подаватися в окремому перекладі.

17

«Ванька» – побутова назва вуличних візників у Російській імперії.