Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрій Кокотюха

чоловіка, що був певен, ніби вдома найбезпечніше, лежало на порозі квартири ще добу. Поховати вбитого буржуя ніхто з уцілілих у різанині не наважувався. Це зробили самі червоні, звільняючи або, як самі сказали, вичищаючи квартиру для товариша комісара. Помешкання на Катерининській[3] йому дуже припало до душі. А тіло пана Романовського кинули на загальну купу. Як і решту тіл тих, кого вбили за ці дні в квартирах і на вулицях.

      Уже трохи згодом Шеремет дізнався, що присяжний повірений мав шанс уціліти, навіть мав намір переховуватися. Хоч, знаючи покійного тестя, Артем уявив собі, як складно йому, дворянинові, далася сама думка про те, що мусить, немов тарган, залазити в якусь вузьку шпарину. Та ще й у рідному місті. Проте страх перед смертю переважив. Адвокат міг пересидіти лихі часи, мав шанс потай вибратися з Києва. Але на нього доніс двірник Микита, який на революційній хвилі так само відчув себе пригнобленим пролетарем.

      Ні Артем, ні Ліда не могли зрозуміти, чим і коли Романовський встиг образити того дядька. Пан завжди вітався з Микитою, часом давав п’ятака, коли той запопадливо відчиняв браму, на Великдень та Різдво обдаровував рублем. А коли в Петрограді скинули царя, навіть почав ліберально простягати двірникові руку. Той спершу тиснув панську правицю нерішуче, боязко. Потім звик, уже перший почав совати адвокатові п’ятірню, називав товаришем, і від цього присяжний повірений трошки ніяковів. Хто б міг подумати, що одного разу двірник приведе до нього загін озброєних матросів на чолі з комісаром – так розповідали очевидці, ховаючи погляди від заплаканої та пригніченої Лідії Станіславівни…

      – То що ж не так у твоєму пролетареві з Пітера? – повторив Шеремет, не дочекавшись відповіді.

      – І зовсім він не мій, – у голосі Мирона почулися дратівливі нотки. – Ти теє, обережніше. Тепер у Києві слово «пролетар» треба промовляти шанобливо.

      – Може, ще й шапку перед ними ламати?

      – Треба буде – знімеш. Жити схочеш – на коліна станеш, – відрубав свояк. – Здається мені, цього разу більшовики тут надовго. Коли думаєш, що їх хтось пожене звідси в шию, як торік, – забудь. А нервує товариш із Путиловського заводу з причини, якої ти й не второпаєш відразу.

      – Ти кажи. Спробую вже якось розібратися.

      – Не вкладеться в голові, Артемію. Але поясню. Колотить співробітника чека від того, що він не вправляється, не встигає виявляти й негайно ставити перед революційним трибуналом усіх кровопивців, експлуататорів трудового народу. Нащадків мерзенних кріпосників, як він сам каже. Боїться він, Артемію, – забагато, мовляв, на його вік буржуїв. Не доріжуть їх. Отак.

      Вірити не хотілося.

      – Ти це серйозно, Мироне?

      – Більш ніж серйозно. Це неминучість. Нові реалії їхньої радянської влади. І це лише одна з них.

      Присунувшись ближче, свояк стишив голос. Роззирнувся сторожко, ніби тут хто заховався й може підслухати. Заговорив, наче ділився страшною таємницею:

      – Мають

3

Тепер – вулиця Липська.