Фортеця для серця. Олена Печорна

к і всього істинного. Але вони є.

      Одну з таких книг ви зараз тримаєте в руках.

      Творчість Олени Печорної нагадує народження нової зірки. Ось він, потужний спалах – і сяйво, чарівне і містичне, від якого несила відвести очей. Так, як пише вона, в українській літературі не пише ніхто. Молоду авторку часто порівнюють з різними відомими сучасними письменниками, що, як на мене, не має жодного сенсу – пані Олена цілком самобутня, її авторський стиль, упізнаваний ще з часів дебютної «Грішниці», якщо й змінився, то лише на краще. І пише вона ніжно про болісні речі. Глянеш на фото авторки – відразу й не скажеш, що ця гарненька жінка може писати так, з надривом, на вищій ноті, не збиваючись, не фальшивлячи… Олену Печорну тільки очі виказують. Трохи втомлені, мудрі й дещо сумні. У людей, які добре пізнали життя, позирк часто буває сумним.

      «Фортеця для серця» – це роман-картина. Роман-шедевр, намальований вітром, що кудлатим псом тулиться тобі до ніг. У ньому немає карколомних поворотів сюжету, нереальних красунь чи голлівудських мачо. Навіть місце дії – село Бувальці – точнісінько таке, як тисячі інших сіл по всій Україні. Просто йому пощастило з учителькою малювання.

      У «Фортеці для серця» головною героїнею є любов. А головним героєм, напевне, прощення. Ви не знайдете тут однозначних оцінок чи чорно-білих барв. Леся Райська, художниця «з виразними очима кольору зрізаного стебла» уміє малювати все. Під її пензлем оживає зима, вона може викликати сніг і намалювати дощ, і вітер, і найзаповітнішу мрію. Сирота, яку виховала бабуся, вона щедро повертає душевне тепло й піклування всім, хто про неї дбає: бабі Зої, тітці Дусі, своїм подругам, – і не тому, що повинна, – вона просто не може інакше. Її щире серце, як камертон, що звучить від щастя й від біди, чує і добро, і зло і стає еталоном найчистішого звуку саме тоді, коли його зачіпає кохання. Самопожертва Лесі не вимушена, не вимучена – це спосіб її буття. Люби того, хто любить тебе. Скажете, так має бути? Звісно. Але ж нечасто так буває насправді.

      За божественний талант дехто вважає Лесю відьмою, та вона на те не зважає. Рятує життя незнайомцю картиною, вичакловує собі Вовка з людськими очима, мріє і страждає, знаходить друзів – і живе. Повнокровним життям, з усією його трагічною красою, із втратами та здобутками, з помилками та відступами. Леся знає, що перманентного щастя не існує. Вона це відчуває, і водночас – вона щаслива зажди. Вона має сім’ю і покликання і не грішить перед Богом, не закопує в землю свій талант у гонитві за грошима. Вона завжди лишається собою. Не руйнуючи, не фальшивлячи, вона створює інший світ – прекрасний і чистий, як вона сама.

      Любов, стверджує авторка «Фортеці для серця», це не лише коли голі тіла, а коли й душі – голі. Я не можу з цим не погодитися. Бо насправді таке воно і є, істинне кохання. Без масок і захисних обладунків, без мурів, якими ми оточуємо серце, аби не скніло, аби не обпеклися, аби не плакали… Це так по-людськи і так природно – намагатися уникнути болю. І так само безнадійно, як уникати спроб дихати, навіть якщо навкруги задимлене повітря. Рано чи пізно усе одно доведеться вдихнути на повні груди, і варто знати, що повітря наших почуттів створюємо ми самі. Будемо ненавидіти – доведеться повсякчас дихати отруйними випарами.

      Тож давайте навчимося прощати. Це найскладніша наука на світі. Але воно того варте.

      І – так, небу буває боляче.

      Адже небо живе.

      Наталка Шевченко

* * *

      Той, хто кохає, бачить серцем, а не очима.

Башар ібн Бурд

      Оточіть серце мурами – і воно забуде, що таке любов… або навчиться бачити крізь стіни.

      Висока трава

      Дівчинка стояла посеред високої трави. З усіх боків її оточували живі стіни. Вони рухались і колихали в собі вітер, а дитині здавалося, що довкола розповзаються гнізда невидимих змій, лишаючи по собі вкрадливий шурхіт і рух. Щоправда, їх було чути при самій землі, тоді як вище й аж до самісінького неба неслося тужливе й протяжне:

      – Горечко!!! Господи, прости й помилуй! Синочку мій!..

      Дівчинка озирнулася. Виразні очі кольору зрізаного стебла вихлюпнули страх, і той покотився, неначе трав’яні хвилі, у самісіньку гущавину.

      – Синочку!!!

      Завмерла. Русява голівка лякливо втислася в плечі. Тихо. Не дихай. Тоді дорослі не помітять і не знайдуть. Дівча вкотре озирнулося навсібіч і спробувало втихомирити тремтіння тіла, але воно вперто відмовлялося коритися. Мала втікачка прикипіла поглядом до трави, чекаючи, що ось-ось звідти вигулькне чиясь рука і вхопить її. Нікого. Серце калатає в грудях так гучно, що боляче дихати, а вітер-пустун лащиться до ніг і тріпоче поділ дитячої сукні. Збоку навіть могло видатися, що дівчинка збирається злетіти над трав’яними хащами й полинути невагомою хмаринкою якомога далі звідси. А може, вона того справді хотіла?

      – Горе!!!

      На сільському обійсті голосила жінка – висока й худа, як жердина. Голосила страшно, припадала до землі, билася об неї головою й набирала повні пригорщі. Чорної, густої. Якби могла, то, мабуть, усипала б ту землю в самісіньке серце, наповнивши