Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа. Владимир Войнович

як було замовлено. Сама Нюра у строгому темному жакеті, у білій кофточці, і коса укладена навкруг голови. Поруч із нею хвацький військово-повітряний полковник у кашкеті з кокардою, у золотих погонах із зірочками, на грудях з обох боків ордени, а зліва над орденами Золота Зірка Героя. Може, полковник не дуже був схожим на Івана, та й сама Нюра на себе не надто була схожа, але портрет їй сподобався. Так Іван Васильович Чонкін був похований і увіковічений. Але передчасно.

      Частина друга

      Перетворення

      1

      Ясного сонячного дня наприкінці червня 1945 року по брукованих вулицях німецького містечка Біркендорф запряжений парою веселих відгодованих коней прудко котив віз на високих колесах із залізним обіддям. Він був завантажений порожніми продуктовими ящиками і так гримів на нерівному брукові, що в найближчих будинках дзеленчали шибки і жителі злякано здригалися, думаючи, що знову канонада. Але, визирнувши на вулицю, одразу заспокоювались, а ті, що були сприйнятливі до кумедного, навіть і посміхалися. На передку, широко розставивши ноги в наспіх накручених обмотках і давно не чищених американських черевиках, сидів, злегка відхилившись назад, радянський солдат невеличкого зросту, худенький. Голова його була обв’язана брудним бинтом, краї якого розпушилися і звисали клаптями з-під пілотки. На грудях метлялася одна-єдина медаль «За звільнення Варшави». Настрій у визволителя Варшави, вочевидь, був хорошим. Міцно тримаючи в розпростертих руках віжки, він під гуркіт ящиків і коліс голосно виспівував пісню, якої його нещодавно навчив аеродромний каптьорщик старший сержант Кисіль:

      Ком, панінка, шляфен,

      Дам тєбє часи,

      Мило і тушонку,

      А ти скідай труси…

      Перехожих на вулиці було мало, а якщо і справді зустрічалася не дуже стара фрау, навіть якщо не дуже молода, солдат заклично махав рукою і кричав: «Фрау, фікен-фікен!» – цих слів він навчився також від того самого Кисіля.

      Несподівано позаду воза почувся ще більший гуркіт. З-за рогу вискочив танк Т-34. На повороті його злегка занесло, він навіть вискочив однією гусеницею на тротуар, ледве не стесавши ліхтарний стовп, але тут же знову зіскочив на бруківку і, висікаючи іскри, помчав донизу по вулиці. Не збавляючи швидкості, поминув воза, оповивши його хмарою відпрацьованих газів. Солдат на возі зморщився і затулив носа.

      – Дурень смердючий! – гукнув він услід залізній громадині і покрутив біля скроні пальцем.

      Пролетівши до наступного перехрестя, танк раптом скреготливо загальмував, позадкував заднім ходом і приткнувся до шкарубкої бровки. Кришка люка відкинулась, із неї виліз танкіст у темному комбінезоні з прикріпленим до нього орденом Слави і в ребристому шоломі. Він зняв шолом і, скуйовдивши руду спітнілу шевелюру, підождав, доки підкотить віз.

      – Гей, ти! – гукнув він і покрутив шлемом над головою. – Як тебе, Чикін, чи що?

      Солдат зупинив коней, поглянув на танкіста з вичікувальною цікавістю.

      – Чонкін наша фамілія, – поправив він стримано.

      – Ось так, я й кажу: Чомкін, – підтвердив танкіст. –