Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа. Владимир Войнович

чуствую так, наче самого туди ведуть на розстріл. Ну, де ця камера, я і раньше знав, хлопці показували, но сам я до неї ніколи не приближався. А тут підійшов. На самом дєлє це не одна камера, а дві. Спочатку вроді як передбанник: пол цементний, покатий, а посередині дірка вроді мишачої нірки. А за передбанником, обратно, залізні двері з глазком. Я підійшов, глянув, бачу: лампочка світить, і чоловік на табуретці сидить, газету читає. З виду ше крепкий, голова, само собою, побрита, видно, почув, шо там хтось у глазок дивиться, повертає голову до мене, а я дивлюсь: батюшки, так це ж той самий, який там, на патреті! І представляєш, як я себе чуствую!

      А Лужин достає з кишені годинника, дивиться, ну шо, каже, товариші, мабуть, приступимо. Одкривай, каже, наглядачеві. Той тихесенько підійшов, ключа ледь чутно вставив. Потім – раз! – двері розчинились і всі туди, в камеру, увірвались, прямо як звірі. Дивлюсь на бритого, він як нас угледів, так прямо в один момент і весь так от з лиця білий став, затрясся і навоняв крепко. А тут йому чорний мішок на голову – раз! Руки назад скрутили і – бігом-бігом – волочать його в першу камеру і притискають головою до дірки. А я стою і дивлюсь, як у кіно, наче мене це зовсім і не торкається.

      Чую, хтось кричить мою фамілію, но оп’ять же як би уві сні.

      Потім бачу, підбігає до мене Лужин, весь червоний, шо стоїш, туди тебе й розтуди, хтось мене у спину штовхає, я нагана з кобури витяг, до голови приставив і чую із-під мішка такий це тихий голос:

      – Будь-ласка, поскоріше.

      Я й рад би поскоріше, та рука сама туди-сюди смикається, а палець не слухається, як дерев’яний. Лужин кричить: стріляй, мать твою перемать, а я и-и-и, рука стрибає, а палець не гнеться. Попов Василь вихопив у мене револьвер, дозвольте, каже, товариш начальнік. Ні, кричить Лужин, ні. Нехай вчиться. А якщо сам не може, нехай, мол, жінка покаже, хто із них мужик, а хто баба. Я прямо так і ахнув, як же можна таке жінці предлагати, кричу: Люба, Люба! А Люба з такою це, представляєш, улибочкою каже:

      – А шо? Я можу.

      – Можеш? – каже Лужин. – На!

      Забрав у наглядача нагана, оддає Любі. Люба бере нагана, питає, як тримати, на шо натискати, приставляє до приговореного, потім повертається і питає, куди стріляти, в скроню, мол, чи в потилицю?

      Тут, Нюра, і Лужин не витримав:

      – Стріляй! – кричить. – Мать твою так! – І собакою її в женскому роді назвав.

      А вона повернулась до нього і обратно все з тою ж улибочкою:

      – Шось-то і ви, – каже, – товариш начальнік, нєрвнічаєте.

      І опять приставила наган, руку витягла, сама відсунулась, спідницю підібгала, щоб не забризкатись, а очі усе ж таки зажмурила…

      Пострілу я не чув, був уже в обмороці. Очухався в коридорі. Попов Василь мені воду на морду ллє і по щоках ляскає.

      А потім, шо ж ти думаєш, мене знову перевели в рядові наглядачі, її – повіриш, ні? – взяли бійцем-сполнітєлєм. І квартиру ми ту получили. І на кроваті тій разом спали. І ось там я заболів. Прийду додому, не можу собі місця знайти.